«Тепер усе, що він в собі носив...»

Юрій Буряк

Тепер усе, що він в собі носив,

безплотним духом обернутись мало.

Тремтів хребет чагарником з осик,

бузкова брость лишилась без роси

і час летів не інохіддю – чвалом.

І як на зло гарнішою вона

ставала. Ширша в стегнах, ніжна в профіль

вона як замурована стіна

над Іліоном, зрадою сповна

готова до Гелениної ролі.

Їй мали б помагати божества.

Віддавна ним уявлювана в німбі,

вона опіку мала на Олімпі,

не маючи божистого єства

і замість арфи граючи на дримбі.

Їй був байдужий рейвах на морях,

на кораблях з мужів оружна ноша,

і навіть той, хто грав її, моряк,

що замінив їй мужа, був для ложа

і марно її душу підкоряв.

Ніщо вже не нагадувало в ній

ту дівчинку на скелі з виноградом,

ту дівчинку, розгледів у якій

для себе він з небес винагороду,

своє життя віддавши їй одній.