2
Юрій Буряк
Твори всякого сміхуйства від москальства і від хохлуйства перевергав я за життя: анекдоти совітські про Вовочку й Дмитрика, про Леніна і Чапаєва, про кулеметницю Анку і Брежнєва на похороні Суслова, про Черненка всяке холуйство, голоси вірменського радіо і перли з Привозу та Дерибасівської; анекдотів “міра” (“нє тока рускаво”) – 7 томів навергала фірма “Довіра”, але всі їх змило і здуло, як у відомо-му фільмі із Папандопуло, наче спиртом з рани стерильно… дезін-фікувало… мало? анекдоти Ходжі Насреддіна (про сєрєдіну Дніпра і птіцу) чи кагалу єврейського (хор Турецького), останній – з голкою Адміралтейства, але про це трохи згодом… і в іншому місці.
(а) Найцікавішим і найсмішнішим анекдотом вважаю факт свого народження (про це див. у моєму поезо-екзерсисі з якбитології);
(б) коли мені бажають многії літа, я думаю: боже, за що? мені уже стільки літ, що й загумніковий піїта якийсь давно б у Поета виріс, а мені всі літа – на виріст; я ще зовсім собі молодий – анекдот, який, соромно признаватися, змахує на звіздуватість (нічого спільного із зірковою зашореністю і хворобою мегагалактик);
(в) а втім, тема анекдоту в одній окремо взятій родині силою певних обставин набула багатокілометрової фабули й форми доту, з якого доводилося часом відстрілюватися, поки якась журлива сволота жиру-вала, винагороджена за пильність у боротьбі з ворогами народу; родич мій водієм працював, і в якомусь гурті необережність мав посмішкою зреагувати на анекдот про Сталіна; цього було досить для в надра уживленого стукаліна, щоб реакцію ту продовжити на 1000 км дороги з летальними наслідками для рідних і на 10 років острогу; чоловік моєї тітки забрав із собою в могилу анекдот про Сталіна і його смертовбивчу силу; що ж то був за анекдот, за який свояк наш, чоловік рідної сестри мого батька, загримів у місця, не такі вже й віддалені, де телят пасуть незвичайним якимсь макаром під модри-нами на галявах у зоні прицілу з вишок спецпоселень для анек-дотчиків і козлів, аки слово “козел” від “осел” як означення небла-гонадійного відрізняється вельми, хоч і характеризується не лише евфонічною схожістю, а й видовими нюансами бачення й поведінки;
(г) я довго згадував анекдот, за який мене грозилися виключити з Університету; пам’ятаю стінну газету (стіннівку) “Гарт” і професора Томашука, що прочитав мої вірші і сказав: “а вони не гірші…”, і я тоді довго шукав призвідцю законспірованого, але так і не вирахував, – більше того, козлота, я не згадав анекдота! – їх було так багато, та, правду кажучи, їм було як до Києва рачки до величин світових, якими я “дихав” тоді, зокрема: Кавабата, Акутагава, “маленькі шедеври” “Маньйосю”, що прикрашали осінь і зиму, весну і літо; ти пливеш по траві головою униз, і навіть крізь вікна гебістського лімузина весь коленкор і блиск, і тиньк анекдотів, що перманентно облазив і осипався, не вражав тебе, скажімо, більше, ніж танк трофейний, затоплений у болоті, або кістяк викопного Анекдотозавра в інтер-претаціях поліглотів.