Нові епіфаніі. 1

Юрій Буряк

Чого

мені найбільше

жаль у тих покинутих

місцях, де я міг думати і жити,

так це дерев: тієї дички у Дрюківці

посеред двору біля колодязя напроти

ста рої хати; дички, на якій понині – гойдалка

дитяча в очах розгойдується, а мій син смієть-

ся (йому всього чотири роки); дички, в якій жили хрущі

й великі степові жуки, яких я більше вже ніде не бачив.

Тієї груші напроти дому, де тепер Музей Гетьманства –

єдине, що запам’яталось – як і казав С. С: залишить-

ся у пам’яті ця груша і цвітіння її під вікнами

старої кам’яниці чи не часів Мазепи;

а люди пощезають, як бджоли,

що зараз налетіли на неї…