Амальгама 2000
Микола Сулима
І у зв’язку з попередньою поетичною книжкою Ю. Буряка «Коло навколо» (2011), і у зв’язку з його новою збіркою «Амальгама» (2012), звичайно ж, напрошуються паралелі з бароковою продукцією, що відзначається, як пише акад. НАН України Д.С. Наливайко, тяжінням до універсального, до всеохопності, до праць небачених обсягів, до панорамності, до космізму, до спроб осягнути нескінченність світу (данину універсальності й панорамності віддали свого часу Іван Величковський, Климентій Зіновіїв, Іоанн Максимович, Лазар Баранович та ін. українські барокові поети). Д.С. Наливайко пише також і про відчуття, які переповнювали письменників і митців епохи Бароко, що відкрили для себе світ як складне плетиво суперечливих явищ і нерозгаданих зв’язків, які опинилися сам-на-сам із мінливим світом, який потребував нової системи засобів і форм художнього вираження.
За вікном у нас не XVII-XVIII ст., а століття XXI, наповнене новими технологіями, глобалізацією та ін. Плюс гримаси українських реалій, яких не годен збагнути жоден європеєць. Ось на цих вітрах, ось на цьому перехресті й стоїть ліричний герой збірника Ю. Буряка «Амальгама».
Що надихало поета на її створення? Що не давало зупинятися перу чи то, пак, клавішам комп’ютера? Що наснажувало писати про невичерпне? Хоч «Амальгама» й складається із семи книг – «Повторення міфу», «Сни Ботсаду», «Ностальгія», «Переходячи Оріль», «Ars poetica», «Ґардарики», «Шавлія», – я волів би говорить про те, що надихало поета: про мандри далекі й близькі, про лектуру, про мистецькі явища – живопис, кіно, театр, музику. Важко сказати, що надихало поета найчастіше. І все ж виділю проект, який ось уже стільки років тягне на собі Ю. Буряк – періодичний збірник «Хроніка 2000». На мою думку, саме «Хроніка 2000» внесла в світобачення поета отой огром, який став прикметною рисою його творчості, дозволив йому наважитися на розмову про невичерпне. Цим невичерпним для Ю. Буряка, звичайно ж, є Україна. Це та територія, яку поет безмежно любить, про яку повсякчас думає, територія, яка йому болить, яка усе частіше викликає гіркі почуття і яку він, попри все, готовий і оспівувати, й боронити – її великі й малі міста, села, річки, озера, церкви, мости…
Часу і часу, слова і слова, сили і сили потрібно, Боже,
Тим, хто у темряві…
Всім колінам, що вийдуть у вилам з руїни.
Хто їх виведе звідти?.. –
ось про що повсякчас розмірковує Ю. Буряк. І сам береться виводити з руїни те, що допоможе сучасникам осмислити свою історію, зрозуміти себе. Поет не шкодує сучасників, повертаючи їхні «очі зіницями в душу». Описуючи мої Великі Сорочинці, він з гіркотою відзначає:
На майдані крамничка: пиво, снікерси, кока-кола.
І Апостоли, й Гоголь – якась несумісність,
правда, діти вітаються, такого немає в місті,
але найгірше те, що не буде ніколи;
і ніякий Микола, ніякий Данило
не піднімуть слави оцих містечок,
хоч Сорочинський ярмарок – ще не вечір,
та попса тут шириться, як бацила.
Тягнуться у тягучках мерсами гречкосії;
опієм для народу опанувавши маси,
роз’їжджаються по домівках пасічники, свинопаси,
мерзне біля багаття класик всія Росії.
Велич вітчизни і її бідність, убогість – поет пише про це від великої любові, від бажання і мрії бачити її іншою, адже це земля, славна такими іменами, як Петро Могила, брати Беринди, Мелетій Смотрицький, Павло Полуботок, Іван Мазепа, Володимир Вернадський, Федір Кричевський, Михайль Семенко. Пам’ять про них і дозволяє Ю. Бурякові шмагати сучасників болючими словесами і плекати надію на те, що ті отямляться, хоча зачіпок на таку надію – ой як мало: оті діти, які вітаються, та «Вчитель з учнем, що йдуть горою». Переосмислюючи відомі слова Ф. Тютчева «В Россию можно только верить…», Ю. Буряк пише:
І в Україну теж, до речі.
І варто це також збагнути.
Не видиратись їй на плечі
І в прірву потай не зіпхнути.
Ю. Буряк і не обіцяв ідилії. Адже його амальгама, яка скло перетворює на дзеркало, може бути й «амальгамою Гоголя і Трясила», й «амальгамою почайнинських люстр», у яких відбиваються гуси-лебеді, що «чистять пір’я», й розбитим дзеркалом, вона може бути потрісканою, запиленою, отож інколи варто нагадувати про народне прислів’я, яким відкривається «Ревізор» М.В. Гоголя: «На зеркало неча пенять, коли рожа крива». Звісно, читач не здивується, коли побачить у свічаді і потвор-кнопкодавів, для яких «немає Шевченка і Пушкіна немає», і ганебні сутички з мітингувальниками під Українським Домом, і бригаду літературних кілерів, що «вистежують Слово, поставлене на сторожі». Не з’їхати з глузду від цих аномальних персонажів і подій, не втратити віри в краще допомагають «Гардарики», у яких згадано М. Москаленка, В. Кордуна, В. Іллю (їх уже немає серед нас), А. Макарова, І. Драча й М. Жулинського, які йдуть із філармонії, молодого І. Дзюбу, який стоїть на спілчанськім балконі, неповторний час зародження Руху…
Збірка Ю. Буряка позначена особливим інтелектуальним магнетизмом, що спирається і на побачені фільми та вистави, і на прочитані книжки та філософські й наукові праці, і на зорову та емоційну пам’ять, що породжує складне інтертекстуальне плетиво, оформлене бездоганною версифікаційною вмілістю, діапазон якої досить широкий: поет володіє і класичним віршем, і верлібром, він не боїться експериментувати, отож у кожному випадку ми маємо віршований текст, де злютована думка, емоція і відповідна ритміка, де гармонія і дисгармонія віддзеркалюють болі і радості людини, яка бачить і чує речі й події, що або відповідають її уявленням і смакам, або ж викликають спротив і гнів.
Одне слово, висунення на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка збірки Юрія Буряка «Амальгама» є справедливим і виправданим, бо вона достеменно стала непересічним і неперебутнім явищем у сучасному літературному процесі.