«Знайти те, що є невимовним»
Сергій Козак
– Юрію Григоровичу, таке враження, що письменники, які творчо реалізували себе, до яких, безперечно належите Ви, не дуже люблять згадувати про свої перші публікації. До якого часу належать Ваші перші літературні спроби, перший вірш? Що стало поштовхом до його написання? Де він був надрукований?
– Перший вірш я написав тоді, коли вбили мого собаку. Мені виповнилося десь дев’ять-десять років, і так було боляче, що я шукав, чим себе заспокоїти, як висловити цей біль. Тоді почав писати й не міг зупинитися. А потім подивився – цілий зошит списав. Вийшла поема на смерть собаки. Прочитав її батькові, а він каже: «Ти що! Та ти ж Пушкін!» Потім вхопив зошит і побіг у школу моїй вчительці показати. І вона сказала: «Напечатаем в стенной газете». Щоправда, там його не надрукували. Вірш був російською мовою, бо я вчився в російській школі. До війни у нас були українські школи, а після війни могутній каток зросійщення пройшовся по Дніпропетровщині і всі школи в нашому районі русифікували. Я перебував переважно в російськомовному середовищі, українська мова була тільки в батьків або в старших людей та ще в учительки української мови. Але то була перша реакція батька, пізніше він казав: краще б ти на машиніста вчився… Або: що ти займаєшся цією дурнею, час марнуєш.
Перша публікація була в комсомольській газеті «Прапор юності». Віктор Корж зібрав тексти своїх літстудійців і надрукував, і туди потрапив мій вірш “Блакитний вершник” (майже жовто-блакитний, щоправда, в редакції його зробили червоним). Це був 1968 рік, мені виповнилося сімнадцять. І відтоді до 1979 року жодної публікації. Десь так дванадцять років мене, немов дисидента, не друкували, і так тривало аж до мого виїзду з Дніпропетровська. Причому в ту пору друкували всіх – навіть тих, кого я вважав і зараз вважаю графоманами. Але десь так із десяток людей із мого кола в Дніпропетровську наглухо замовчували. Чому так було? Можливо, тому, що навідріз відмовився «стукати», коли мене, студента-другокурсника ДДУ ім. 300-річчя Возз’єднання України з Росією, викликали у відділ кадрів і запропонували це робити. Думаю, це могло бути однією з причин.
– Як і коли окреслилася Ваша творча стезя? Чи був такий період (чи та мить?!), коли Ви відчули, що письменницька праця – це «ваше» і «на все життя»? Були якісь інші перспективи щодо Вашого фахового майбутнього?
– У мене було захоплення – хотів стати геологом. І такий магістральний шлях окреслювався – до гірничого інституту. Я готував себе до геології, з любов’ю ставився до мінералів. Адже це вища поезія, вища математика – кристалографія, геологія, якщо серйозно ними займатись. Але були й поетичні екзерсиси, я щось пописував, у мене була маса списаних зошитів. Тоді у мене був друг, прекрасний спортсмен і найкращий футболіст нашого району, але він мав проблеми з грамотністю – не розрізняв, де кому ставити, де інший розділовий знак. Мене до нього прикріпили, щоб підтягнув його, бо я був майже відмінником. Він закохувався, і я йому писав вірші для дівчат ніби від його імені. І він мав успіх, бо вони ж думали, що це він пише!
Тоді якраз вийшов «Собор» Гончара і підняв таку хвилю. Він мене вразив, бо йшлося про новомосковський собор, який стояв кілометрів за п’ятнадцять од мене. Я ж учився в російськомовній школі, а тут раптом зовсім інший світ, зовсім інші люди, та ще й українська мова. І ще вийшла книга Шаповала «В пошуках скарбів» – теж про наші землі, адже на території Дніпропетровська (в тому районі, де я жив) було козацьке поселення – фортеця Богородицька. Я під впливом «Собору» написав твір на вільну тему, за який мені поставили за мову п’ятірку, а за ідейний зміст одиницю, чого у школі не бувало ні з ким. І це при тому, що вчителька російської літератури мені казала: «Юра, ваше место в Ленинградском университете, у меня там брат профессор, я рекомендацию напишу». Після твору вона сказала: «Юра, вы не понимаете, вам нельзя писать такое». Просто намагалася зупинити, бо тоді ж якраз починалися репресії. Дорослі люди більше знали, я ж абсолютно нічого не знав про те.
І на моєму овиді з’являється мій двоюрідний брат Володя, вже другокурсник філологічного факультету, який був україномовний та ще й блискуче знав українську літературу. Володя абсолютно поламав моє бачення. Він прямо сказав: «Оце і є та геологія, якою ти повинен займатись». Під його впливом я змінив життєві плани. І ще я відвідував школу юного філолога в університеті, вже тоді захоплювався Бодлером – його іноді друкували в періодиці. Тоді я й відчув, що стезя моя під ногами з’являється. Потім вона то з’являлася, то провалювалася, то над урвищем ішла, то під водою зникала…
– Ви належите до тих небагатьох, кого до Спілки прийняли без книжки, лише після публікацій у періодиці. Як це сталося?
– Не зовсім так, бо до Спілки мене прийняли 1983 року, а перша книжка вийшла 1982-го. Хоча ситуація складалась так, що могли прийняти і після журнальних добірок. Я закінчив університет 72-го року, тоді вчителював років п’ять на селі, у напівдобровільному вигнанні, бо мене в місті не брали на роботу. І перебував у колі друзів, яких теж не друкували і які сьогодні мають книжки і живуть і видаються – в Америці, в Росії, в Ізраїлі. Та й імена мають. Були в мене вірші, про які казали: тобі треба бути в Києві, там тебе побачать, оцінять. Це і Віктор Корж казав. Він якось прийшов до Федора Залати, який був тоді секретарем Дніпропетровської організації Спілки письменників, і заявив: «От я привів вам хлопця. Якби я був диктатором, я наказав би видати книжку його віршів, але не маю таких повноважень…»
Я познайомився випадково у Дніпропетровську зі Стасом Вишенським, і коли на початку сімдесятих приїхав на його запрошення до Києва, то вже він мене познайомив зі своїми друзями – Воробйовим, Кордуном, Іллею, Плаксієм. Їх так само не друкували, не давали дороги і тримали в чорному тілі. Хоча, ясна річ, ці поети вже тоді були кращі, ніж більшість тих, хто вже друкувався. Вони мене познайомили згодом з іншими письменниками.
Борис Ілліч тоді був молодим, до моїх віршів він поставився дуже критично, але доброзичливо, щось там підредагував і сказав, що деяким з них місце у «Вітчизні». Заввідділом поезії у «Вітчизні» був на той час Іван Драч, а невдовзі на його місце прийшла Світлана Йовенко, яка й віддала їх на рецензію Анатолію Макарову. І він написав передмову. Мій друг Кордун ту передмову схвалив. Публікацію, яка відбулась 1979 року, критика сприйняла дуже позитивно. Вірші ті потрапили на очі Миколі Бажану, і він написав рекомендацію – у мене тоді ще не було книжки, а рекомендація була! Потім з’явились рекомендації Павличка і Забаштанського. З такими рекомендаціями, звичайно, можна було вступати до Спілки.
– Вам важко посадити себе за письмовий стіл? Чи він Вам і не потрібен? Що ще, окрім аркуша паперу, потрібно Вам для того, щоб творчий процес «пішов»: читання, самота, кава, цигарки, кохана жінка поруч чи навпаки її відсутність (чи віддаленість), виїзд з міста в село (на дачу) тощо? Чи вибагливі Ви до умов, в яких пишете?
– Я все життя редактором пропрацював, і, бувало, таких бамбул редагував, що без письмового столу ніяк. Я цим заробляв на хліб. Але ж вірші заднім місцем не пишуть, тут справа не в письмовому столі. Можливо, він і не потрібен. Мені потрібні читання, самота, колись кава була, але тепер кави не п’ю, цигарок не палю, щодо жінок – навпаки, необхідна їхня відсутність. Що потрібно – це налаштуватися, знайти місце. Я люблю зміну місця, не можу писати вдома. Бібліотека, побут – не терплю цих речей. Потрібна зміна місця, потрібно налаштуватись на медитацію. Вийти на якийсь рівень пам’яті часово-просторовий, на якісь епіфанії, осяяння, відтак від нього починаючи розкручую в будь-який бік – і все виходить. Іноді краще, іноді гірше. А читання… Як же без читання? Воно для мене дуже багато важить, я читаю дуже багато, і редагую, і переписую, і журнал видаю двадцять років, отже гори макулатури перевергую. Читання часом підказує теми, і це нормально. Ми ж знаємо, що навіть шедеври світової літератури народжувались як ремінісценції на якісь речі, багато разів вони пережовувались, так би мовити, поки ставали золотими злитками.
Інша річ, що запах кави або цигарки може заохотити, це такі ірраціональні моменти, коли ти не знаєш, звідки воно виникає. І коли ти їх відчуваєш, то почуваєшся якимось обранцем, ніби тобі Господь Бог надиктував. Але це так рідко буває, якби ж то частіше…
Я не так багато мандрую, але кожна мандрівка – навіть їзда в тролейбусі якимись маршрутами чи ходіння певними вулицями – теж може викликати низку всього. Все місто Київ – це моя поезія, і тисячі років не вистачить, щоб я описав те, що пережив у Києві або, скажімо, в Дніпропетровську, які я знаю, відчуваю. На дачі, правда, погано писалося. В селі теж погано писалось, але про село – писалось. Мені потрібен якийсь рух, віддалення від об’єкта, з яким я був зближений.
Останнім часом помітив, що став невибагливий: навіть те, що заважає працювати, викликає якийсь спротив, – допомагає, ти на цьому спротиві працюєш. Єдине – що різна якість письма. Але бувають такі спротиви, які навпаки – посилюють якусь енергетику. Я пишу в різних умовах. Не люблю техномузики, люблю просто хорошу музику, якщо вона є, а якщо її немає – теж чудово.
Вдома я не пишу – переважно в якихось кав’ярнях, на вулицях. У мене ціла мережа таких точок: якщо в одній не пишеться, йду до другої. Головне – щоб гроші на чай були.
– Ви погоджуєтеся з твердженням, що життя творчих людей (письменників) – це життя самітників?
– Можна до певної міри погодитись, хоча в мене по життю багато було друзів. Без друзів би взагалі не писалось. Чи це відчуження від людей взагалі, чи потреба знайти те місце, де ти можеш реалізуватися таким, яким тебе створив Господь Бог, як там, скажімо, Лі Бо чи Ду Фу. Звичайно, якби я мав можливість, я б самував. А в цілковиту самоту, так, як Рільке в замку, так, як дехто з наших сучасників, наприклад, в якійсь етно-хатині, зануритись не виходить. Мій брат це любив і писав де завгодно. Звичайно, якщо ти в компанії, ти нічого не напишеш. Спостерігачі можуть просто загасити, притлумити, сполохати. І це ясна річ, бо то благословенна самотність. І це проблема екзистенційна, це нормально. Всі люди самотні, не лише ми.
– Чи пишеться (писалося в минулому) Вам у Будинках творчості? Де, в яких?
– Писалося, коли я працював над перекладами. І в Ірпені, і в Піцунді, і в Ялті. Трошки писалося – не на повну, але писалося. Мені заважало що? Не люблю розпорядків, коли треба йти на сніданок, на обід. Ще Тичина казав: щоб зробити щось велике, треба менше їсти або взагалі писати надголодь. Або перестраждати і взагалі нічого не їсти, і тоді щось відкривається. Якісь нові чакри, як каже Павло Мовчан. Та й публіка в будинках творчості не завжди може викликати потрібні почуття. По-перше, я дуже мало бував у будинках творчості. Інтервал між моїм попереднім перебуванням у Коктебелі і теперішнім склав двадцять років. Я не потребую взагалі якихось таких будинків, де мені треба відпочивати і писати. Краще забуритися в якесь село, на якийсь белебень, як Володя мій любив, – у хату під стріхою, і то був би найкращий варіант. Я міг тоді поспілкуватися з братом, із природою, із самим собою там, де немає ніякого режиму.
– Що Вас може наснажити до праці над новим твором, книжкою (читання творів інших авторів, мандрівки, архівні матеріали тощо)?
– Все потроху.
– Чи ведете (вели) Ви щоденник? Якого типу це є (був) щоденник? Наскільки, на Вашу думку, ведення щоденника допомагає письменникові?
– Я щоденники вів, було їх у мене багато, але вони всі пропали при різних переїздах. Вони в основному мали закодоване шифрування, в тих щоденниках міг розібратися лише я сам. Можливо, десь були якісь необережні речі, де й інші могли зрозуміти, що я мав на увазі. Дуже шкодую, що їх загубив. Для мене існує певний замінник щоденника, коли я вибираю якусь найпомітнішу подію року, а потім розкручую від неї вперед і назад. У мене є такі вірші, які є коментарем до року, припустимо, 1994-го чи 1971-го. Це такий поетичний щоденник – своєрідна компенсація щоденника, того, чого я не записував.
Ясна річ, знайомлюся і з мемуарною літературою, і зі щоденниками. Є надзвичайно цікаві щоденники, я їх із задоволенням читаю, але перевагу віддаю все-таки мемуарам. Таким, як “Дар Евдотеї” Докії Гуменної чи “Я, мене, мені” Юрія Шереха.
– Досвід яких професій допоміг Вам в літературному житті?
– Професії редактора і вчителя, але більше редактора. І ще організатора видавничих проектів. У «Хроніці-2000» – я ж не лише редактор, доводилось бути і вантажником, і коректором, і комп’ютерником, і вибивайлом, і ким завгодно. Доводилося поєднувати в собі всі професії, потрібні для того, щоб нормально видавати великий журнал.
– Вже два десятиріччя Ви видаєте згаданий культурологічний альманах «Хроніка-2000». Як виник у Вас задум цього проекту?
– Спочатку був задум зробити щось на кшталт російських «Литературных памятников». Було видано книжками літературні пам’ятки, а потім через брак коштів, але величезну кількість ідей вирішено було видавати часопис. А книги, якщо з’явиться така можливість, видавати, як додатки до нього. Так починалася «Хроніка» в 1991 році.
– Чи був «Отчий край» – альманах, який Ви колись видавали, моделлю майбутньої «Хроніки»?
– У видавництві «Молодь» вийшло три числа цього часопису, і то був дуже цікавий літературно-публіцистичний альманах. Ми в першому надрукували, скажімо, спогади професора Київського університету Олександра Кистяківського – рідного брата радника Ейзенхауера, «американського Сахарова» – Джорджа (Юрія) Кистяківського. Тоді вдалося надрукувати те про нього, що ніхто в Союзі не знав. Та й ім’я його було заборонене. Я пригадую, як цензори Головліту шматували матеріал про Григора Тютюнника невдовзі після його смерті. Ініціаторами цього щорічника були Д. Чередниченко та В. Бурбан, я був його редактором. А після “зачисток” у “Молоді” початку 80-х мені довелося його рятувати. І там багато було цікавих матеріалів, бо «Отчий край» виник на базі науково-художньої редакції «Молоді» і зібрав усю автуру видавництва – мистецтвознавців, науковців, архівістів, літературознавців. Тоді видавництв було мало, і я мав змогу познайомитися зі всією інтелектуальною елітою Києва. Звичайно, про «Хроніку» можна було тоді тільки мріяти. Коли з’явилися кошти на видання цього часопису, то досвід «Отчого краю» дуже знадобився, безперечно.
– Сумнівно, що можна вижити з поезії. Водночас, напевне, якби не було Буряка-поета – не було б і Буряка-видавця. Ви досвідчений і досить успішний видавець. До цієї справи Вас змусив той факт, що з поезії прожити важко?
– А з поезії, як на мене, я ніколи й не жив. Я небагато друкувався в періодиці і книг не видавав тоді, коли за книжки платили пристойні кошти. Як казав Іван Драч, це те, що понад усе. Якщо нема поета, то нема, в моєму випадку, і видавця. На всі ці подвиги завжди надихала поезія.
– Юрію Григоровичу, чи вірите Ви в те, що страждання, сильні переживання стимулюють працю творчої особистості, дають «творчий результат»?
– Казав, здається, Ортега, що життя – це те, що треба подолати. Життя зіткано з переживань, страждань. І в цьому сенс. Якби ти не страждав, то ти б не любив, якби ти не страждав, то ти б не знав ціни чому-небудь. Ясна річ, що це взаємопов’язані речі.
– Ви письменник, який працює в різних жанрах: поезія, есеїстика, публіцистика, переклади …Вам легко переходити від жанру до жанру? Такий перехід – Ваша внутрішня, можливо, неусвідомлена потреба чи усвідомлене бажання творити щось «інше», ще й «таке»?
– Публіцистика – це не моє, есеїстом я також не є, хоча есеїстику дуже люблю. Переклади і поезія – взаємодоповнюють одна одну. Це досвід будь-якої поетичної школи, якщо ти її освоюєш, відлуння потім і в твоїх пошуках, і ти вже знаєш матеріал. Я, скажімо, з великою підозрою ставлюся до так званого безпредметного живопису – того, що раніше називали абстракціонізм, – якщо люди не пройшли ґрунтовної школи реального живописання. Матеріал треба знати і відчувати, щоб мати право на відходи від певного жанру. Якщо ти називаєш речі, які нібито не схожі на поезію, поезією, то ти відповідаєш за ці слова. І часом люди втаємничені, які володіють матеріалом, не просто покладаються на твій авторитет, а самі знають, що це – поезія чи не поезія. Хоча у мене не так багато читачів і я не маю права на якісь такі дуже широкі узагальнення.
– Чи носите з собою блокнот для запису щойно народжених думок, образів, чи покладаєтеся на пам’ять? У якому вигляді зберігаєте «сирий матеріал»? Як взагалі колекціонуєте матеріал до певного конкретного твору?
– У мене є декілька колекцій, але вони не лінгвістичні. Я цікавлюся, наприклад, нумізматикою давнього Пантікапея. І певний час, поки дозволяли матеріальні можливості, цікавився стародруками – київськими і чернігівськими. Щодо слів, то немає потреби їх колекціонувати, є чудові словники в моїй колекції – наприклад, словник Яворницького чи словник Кримського в оригіналах. Вони допомагають мені іноді знайти те, що є невимовним.
Я люблю блокноти. У них – варіанти, переклади. Але найкращий матеріал для запису думок, які можуть зненацька заскочити тебе – це те, що під руками. Скажімо, серветки. У мене таких серветок декілька мішків є. Там розкладено по роках, по місяцях. Я ще й до кінця не розібрався і, чесно кажучи, мені вже й нецікаво, що там написано. Було цікаво на той момент, коли я записував. А все, що цікаво, я потім переписував на чистовики, а останнім часом на комп’ютер.
– Чим захоплюєтеся (захоплювалися) у «позалітературний» час?
– Плаванням на човні. Це було до того, як із серцем проблеми виникли, зараз узагалі плавати не можна. В позалітературний час редагую чужі книжки і думаю, де дістати гроші на видавництво, на «Хроніку». І на нові проекти.
– Як Вам даються назви Ваших книжок? Коли зазвичай «готова» назва книжки: переважно ще до початку праці над нею чи бува вона виникає у вас під час написання того чи того твору? Чи були у Вас випадки, коли Вам хотілося замінити назву твору вже після того, як книжка з’явилася друком?
– Назви з’являються спонтанно. І дуже часто виникає бажання ці назви замінити, не міняючи змісту тексту під цією назвою. А ще частіше – взагалі прибрати ці назви, залишивши самі тексти і не даючи підказки читачеві. Хай він розбирається сам. Я думаю, що це було б значно цікавіше.
– До яких технічних засобів вдаєтеся: пишете одразу на комп'ютері, вистукуєте на друкарській машинці, а чи віддаєте перевагу авторучці й аркушеві паперу?
– Тільки авторучка і тільки аркуш паперу. Часом олівець, олівців у мене теж ціла колекція.
– Скільки разів вдаєтеся до переписування (якщо вдаєтеся) одного абзацу, однієї сторінки, тощо? Чи маєте якийсь свій інший спосіб вдосконалення написаного?
– Дуже рідко. Маяковський писав – про Пастернака, здається, – що той по тисячі разів переписував свої тексти, досягаючи їхнього досконалого звучання. В мене цього немає, хоч я намагався, але мені здавалося, що ці тексти втрачали безпосередність якусь, природність, дихання. І відомий той факт з російської літератури, що Андрій Бєлий наприкінці двадцятих років переписав свої вірші і видав їх заново, і вірші значно втратили від цього переписування, хоча самому авторові вони подобаються більше, ніж ті тексти в давніших редакціях. Деякі речі, які створюєш у певних незручних обставинах, пунктирно, ясна річ, треба переписувати. І кожного разу, переписуючи їх, ти вносиш щось інше, часом це зовсім різні тексти. І на одну й ту саму тему, від одного лише враження відштовхуючись, можна написати десятки текстів, і всі вони можуть бути хорошої якості – принаймні, з погляду автора, зважаючи на те, яке завдання він ставить перед собою. Якщо ти маєш справу з якимось недолугим текстом як редактор і прибираєш довготи, зайвини – то це одне. Але якщо ти написав якісний текст, але не досяг точності виявлення всіх тих нюансів, то це зовсім інше. Ти можеш на одну й ту саму річ дивитися під різними кутами, з різних точок, і це дуже цікаво. Так Модільяні дивився на свою натурницю. Та й не лише він. Одна модель, а “тексти” – різні. І одновартісні.
– Чи була у Вас друкарська машинка? Як і де Ви її придбали? Чи збереглася вона?
– Була ще за студентських часів, коли всі машинки стояли на обліку у відповідних органах, і мені доводилося її переховувати. Але я ще тоді навчився дуже добре володіти клавіатурою, яка мені чимось нагадувала клавіатуру музичного інструмента. Називалась вона «Москва», хоча я завжди мріяв про «Ундервуд» або якусь таку чавунну, масивну, красиву, яку бачив у друзів, яких також не друкували, як і мене, більше десяти років.
– Чи є ті, кому Ви довіряєте (довіряли) читати написане ще до друку? Чи потрібно це Вам?
– В нормальних літературних гуртах така традиція була – читати перед друзями тексти. Це було в колі французьких письменників, зірок світового рівня. Скажімо, в колі Жана Кокто. Вони збиралися у Марселя Пруста і слухали його тексти. І це є нормою. Ти відразу редагуєш ті тексти, бачиш по тому, як реагують люди, наскільки це вдалий текст чи невдалий – робиш для себе перші висновки. Якщо ти довіряєш смакам цих людей, то мовчки, навіть за реакцією очей, розумієш, що його ще треба шліфувати, вдосконалювати. Я читав по телефону своєму братові. Не всім, звичайно, можна читати, є люди, які не витримують читання, не сприймають його. А є особливо близькі люди, яким я довіряв свої тексти. І зараз у мене є такі люди, яким читаю… Може, людина вже заснула на тому кінці дроту – я сам для себе читаю, пересвідчуюсь, наскільки я досяг того, чого хотів, чи Господь Бог підвів мене до тієї риски, де я отримую величезну насолоду. Чи є в цьому якийсь естетичний сенс, чи немає його…
– У творчих людей завжди є місця, які підживлюють їх, де вони люблять бувати, де набираються енергії… Де ті місця, які підживлюють Буряка-поета, Буряка-перекладача?
– На жаль, якось інтуїтивно підходжу до цих речей і часом не розумію, чому «не пишеться». Але справді є такі енергетичні клондайки в деяких церквах, до яких заходиш – і відчуваєш благодать на себе. Не обов’язково це зі знаком плюс, але є місця, які тебе просто опановують і наповнюють неймовірною невимовністю, і скільки б ти не говорив, ти не викажеш того. Таким місцем, скажімо, є хата, родинне гніздо мого батька під Жовтими Водами, під Вільногірськом, де уранові копальні. Там абсолютна пустка, розрівняне місце, де шукали уранові руди. Я пам’ятаю сливовий і вишневий сад, хату під стріхою. Тепер нічого цього там немає – є тільки очерети, тому що руду вибрали і вода піднялася, там зараз навесні по пояс води. Єдине те, що я пам’ятаю ще з дитинства, над селом літали яструби і коршаки, які полювали на пташину – вони й зараз там літають. То їхня вотчина. І цвинтар на пагорбі, де поховані твої предки, і більш нічого немає – тільки степ, западини і страшна енергія. Не уранова, а якась інша, та, що ми втратили. І багато хто з нас цього не розуміє. Була там українська мова, була цивілізація, пісні українські, був величезний культурний досвід – все це або залите водою, або провалилося в уранові шахти. І є ще місця – над якоюсь річкою маленькою, під якимось деревом, яке стояло тут ще тридцять років тому і під яким ти закоханий колись сидів, а поряд була молода жінка. А внизу твій син купався в річці. Є такі місця. Ти приїдеш туди – а там гвоздика одна росте і випалений степ, і там це дерево надламане над річкою. Або квартира батькова, коли приїдеш, а потім серед ночі прокинешся – і раптом тобі ввижаються застілля, твої друзі, брати твої, сестри, родичі, яких уже давно нема або які виїхали за кордон. Прокидаєшся – а вони всі там. І ти пам’ятаєш цю шафу дубову, ці стіни…
– Наскільки сприяла розвиткові поетичних здібностей атмосфера філологічного факультету Дніпропетровського університету, який Ви закінчили? Ви приїхали до Києва з Дніпропетровська. Чим був викликаний свого часу цей переїзд?
– Університет – це велика школа, і українська філологія, і зарубіжна філологія, і російська філологія, і чудові викладачі, і чудові друзі. Незабутні враження, молоді і юні обличчя – все це, звичайно, розвиткові поетичних здібностей, як ви кажете, сприяло. Але все це закінчується, як і все на світі. Життя Дніпропетровська, на ті часи закритого міста, де працювали видатні конструктори ракетобудування, було досить специфічним. І багато людей у той час виїздили або до Москви, або до Ленінграда, або до Києва. Я поїхав до Києва. Дехто поїхав у Хайфу, а дехто у Воркуту, а дехто опинився аж у Голлівуді – це моя однокласниця, мати Міли Йовович.
– Твори яких авторів свого часу справили на Вас найбільше враження?
– Я вже казав, як у юності був просто приголомшений «Собором» Олеся Гончара. Другий письменник, мабуть, Альбер Камю, його «Сторонній» і «Чума». А взагалі – багато письменників, я можу називати літератури – іспанську, англійську… Скажімо, в англійській – це Івлін Во, ще Джон Фаулз. У французькій – Жан Кокто, вся поезія – і класична, і авангардна, від Війона до Превера. Так само англійська поезія, американська поезія. Американська проза – ясна річ. Свого часу захоплювалися Фіцджеральдом, Селінджером, Фолкнером – це зрозуміло. Зараз нові часи, нові авторитети, і останнє відкриття для мене в американській прозі – це Керуак. Російська література – це ленінградська школа поезії. Латиноамериканці… Скажімо, Борхес. З італійців – Умберто Еко. Це супересеїст, і літературознавець, і ерудит величезного діапазону. Я його з великою насолодою читаю. Часом повертаюсь до есеїстики Альбера Камю, Сартра-літературознавця. Ясна річ, багато є українських поетів, які мені подобаються – величезний материк української поезії вісімнадцятого століття, який я зараз перечитав. Той же Іван Величковський. Той же Пилип Орлик. А це ціла школа поетів. А як вони формою володіли – це поезія світового рівня. Безперечно, я з величезним інтересом прочитав неокласиків. Або – спадщину Михайля Семенка. Це великий поет, який за своїм рівнем нічим не поступається російським футуристам. Українських футуристів я дуже люблю – і раннього Бажана, і пізнього. Австрійська література – для мене окрема тема, бо мій дід по матері був чистокровний австріяк, тому до Австрії у мене взагалі якийсь генетичний потяг. Ясна річ, що Рільке – теж один з моїх кумирів. З українців ще Бургардт – просто колосальний поет. Той же Маланюк – він великий і як поет, і як есеїст. Я з величезним натхненням прочитав спогади Юрія Шевельова. Тобто є що читати й видавати, і ми потроху реалізуємо цю програму в кількох серіях «Українського письменника».
– Чи «болять» вам нереалізовані плани? Чи є щось у Вашій творчій біографії, що Вам колись дуже хотілося написати, та, з якихось причин, цього так і не сталося. Що (і через що?) лишилося ненаписаним? Що найбільше заважає творчій праці?
– Творчій праці може заважати тільки те, що заважає поганому танцюристу. Є от один переклад. Мій болгарський друг Георгій Костов переклав цю річ і помер. З’явилась навіть думка, що ті речі мали якісь сокровенні сакральні ключі, а він їх порушив. Я зупинився теж над перекладом цієї поеми, це навіть не переклад, а скоріше переспів давньотюркської поеми «Легенда про доньку Шана» – щось на зразок «Витязя в тигровій шкурі» Руставелі. Надзвичайно цікава річ. Це те, що залишилось недоперекладеним. І ще поема Кул Галі «Легенда про Юсуфа», переклад якої збираюсь доопрацьовувати. Це поет часів Батиєвої навали на Київ – булгарин з Волги, який, бувши прикутим в Єлабузі ланцюгами до сторожової вежі, писав свого «Юсуфа» та ще кілька поем на “половецькі” теми, які не дійшли до нашого часу.
Є ще багато речей ненаписаних. Можна про одне й те саме писати багато разів, але щоб воно було цікаве читачеві, ще комусь крім тебе. Лі Бо багато років писав про одне й те саме, але всі вірші читаються з величезною насолодою. Але для цього потрібна якась матриця, філософська основа, якесь “дао”, щоб воно тебе тримало.
– У який період життя Вам писалося найкраще, найбажаніше?
– Я думаю, тоді, коли я ще не розумів, навіщо я це роблю – в дитинстві. І ще коли переживав свої перші захоплення жінками.
– Як, на Вашу думку, змінилася поезія за останні три десятиліття?
– Річ у тім, що і три десятиліття тому були різні поети. Були і ті, яких дозволяли друкувати, офіційні поети, з іменами, з достойними доробками – згадаймо шістдесятників. Та й старших – хоч би Миколу Бажана. І було багато дуже сірого тла. Хоча я з часом роблю якусь переоцінку, і мені цікаві навіть поети другого, можливо, сьомого ряду, тому що є поети, які створили один-два тексти, що стали знаками часу, і це нормально. Але були надзвичайно талановиті поети, явища європейського масштабу, яких, на превеликий жаль, замовчували. Навіть стараннями тих людей, які могли сприяти виходу їх на світло Боже. Хто знав, скажімо, в ті часи поезію українських дисидентів та емігрантів, а там же стільки імен. Просто відкрилися поклади духовності. Хто знав ту ж саму «київську школу» – постшістдесятників, молодших поетів? Того ж Віктора Кордуна? Чи Миколу Воробйова? Чи Михайла Григоріва? Але то поети високого рівня. Взагалі поезія – річ, яка не псується з часом, якщо вона є справжня. Мені Катулла часом цікавіше читати, ніж котрогось із наших сучасників. Квінт Горацій Флакк – мій улюблений поет, і я нічого не можу з цим вдіяти.
І те, що зараз з’явилося чимало чудових імен, молоді і геть зовсім молоді – це ж прекрасно. Бо значно більше можливостей, немає тих драконівських заборон, які були в наші часи. Кожна людина може, доклавши зусиль, видати свою книжку. Так рясно вони почали видаватись. Я з задоволенням читав, скажімо, кількох дівчат. Є така поетеса Ірина Шувалова, або я відкрив свою землячку – Інну Завгородню, і зовсім недавно – Олену Гусейнову. Це ні на кого не схожі, вже зрілі поетеси. Раджу почитати і звернути на них увагу. Таких треба знати і підтримувати. Всіляко! З’являються нові люди, інтелектуали, і пошуки цікаві. Василь Махно – дуже цікавий поет, Жадан, але це вже старші хлопці, це люди, яким можна Нобелівську премію давати. Я називаю тих, кого я читав і кого знаю, але я не можу всього охопити. Звичайно, поезія змінилася!
– Чи можна навчити писати? Чи можна щось радити тим, у кого тільки-но зародилася думка про власний літературний шлях, хто зробив лише перші кроки на літературній стезі, у кого виникло бажання стати письменником?
– Я з власного досвіду знаю, що в ті часи, коли я починав літературний шлях, до літоб’єднання приходили люди, які двох слів до пуття не могли зліпити, але мали бажання писати. Зараз деякі з них практично класиками поставали, позакінчували літературні інститути. Я пройшов шлях від російськомовного до українського письменника. Інші люди, які мислили так, як я, і бачили цей нонсенс обрізання традицій, коріння, нівелювання, асимілятивність, теж прокидалися. Вони починали писати російською мовою і переходили на українську, то, звичайно, в ті часи потребували певної підтримки тих, хто був більш фахово підготовленим. І мене підтримували, і я підтримував хлопців, які, зрештою, виписалися в нормальних українських поетів чи прозаїків. Це нижчий щабель того, що відбувалося в колах Кокто, Пруста, маю на увазі читання і обговорювання нових творів. Творчі вечори – це та сама школа письма і високого літературного рівня.
Опубліковано: Літературна Україна, 2012 р., 20 вересня, № 36 (5465), с. 6 – 7.