Поезія як виклик

Володимир Базилевський

Юрій Буряк. «Tabula rasa». Перегорнута остання сторінка цієї книжки, а не знаєш, як до неї підступитися. Рідкісний випадок у моїй практиці.

Книжка, що збурює і обурює. Притягує і дратує. Викликає безліч асоціацій. Захват і спротив. Подія? Явище?

Шкодую, що не маю перших збірок поета. На поміч приходить М. Слабошпицький із цитацією у вступній статті вірша давнього Буряка «Стануть поля золотисті іще золотистіш». Вірша патриціанської вишуканості, чару і щему з протяжним відлунням: аж до «срібних» російських поетів і Маланюка тієї пори, коли, втомившись вергати громи на адресу малоросійської «потаскухи», він брав елегійну ноту.

Втім, ще питання, чи Буряк читав тоді Маланюка: література «з-за бугра» поверталася зі скрипом, освоювали ми її дозовано, поступово.

Вірш озвався сплеском пам’яті — поетичною добіркою Буряка у найпрестижнішому літературному журналі «Вітчизна».

Коли це було? Либонь, чи не чверть століття тому. Лишилося відчуття вправності і піднесеного ладу тієї публікації, що навертала до Бажана, але й мала щось корінне, свіжинку, аж до екзотизмів. Але все це — у межах канону, традиційної поетики.

На ту пору його вже, здається, помітив Бажан чи й рекомендував до Спілки. Успішний дебют й увага майстра — потужніших стимулів для руху по висхідній годі було й вигадати.

І тут починається найзагадковіше. Буряк замовк. На… 20 з гаком років. Замовк як поет. Заговорив як культуролог і видавець. І як! За його плечима 80 томів — подумати тільки — заснованого і ним же редагованого найпотужнішого в Україні культурологічного альманаху «Хроніка-2000». Видання, яке читатимуть і тоді, коли нас не буде.

Майже не лишалося сумнівів: Буряк розпрощався з поезією, або ж поезія розпрощалася з Буряком. Назавжди.

І раптом — злива публікацій: поеми, цикли, добірки чи не у всіх існуючих українських часописах і газетах. І ось ця книжка…

З’ясувалося: ні Буряк не полишав поезії, ні вона його. Усі ці роки, схоже, він працював з повною самовіддачею. Бо неможливо повірити, що все ним оприлюднене на сьогодні — і кількісно, і якісно — написане лише останнім часом. Та й тексти свідчать про протилежне.

Що з ним сталося? Чому він так довго і вперто мовчав? Доречніше б запитати у нього самого, Наважимося хіба що висловити припущення.

Поет змінив почерк. Змінив настільки, що, здається, між Буряком тим і нинішнім пролягла непереступна межа. І тільки за сумою певних ознак, за окремими емоційними вихлюпами вгадується автор «полів золотистих».

З цього випливає — поетом рухало невдоволення. Він ревізував себе. Утверджувався в іншій іпостасі упродовж усіх мовчальних років.

Різко поміняти мову — доля одинаків. Так сталося із Заболоцьким. Між його «Торжеством земледелия» і «Некрасивой девочкой» — прірва. Полярні за поетикою речі. Навіть знання того, що написані вони однією рукою, не знімає відчуття — тексти належать різним поетам.

Щось схоже трапилося і з Пастернаком, який на спаді життя упав «как в ересь, в неслыханную простоту».

В обох випадках були не тільки здобутки, а й втрати, неминучі супутники революційних звершень. Буряк не виняток. Хоч є й суттєва різниця: попередники спрощували письмо, він — ускладнював.

Невдоволення собою — одна з ознак професіонала. Воно, як правило, супроводжується бажанням розхитати інерцію власного стилю. Поет втомлюється від себе, починає шукати нових шляхів для самовираження.

Та з’ясовується, що одного бажання і вольових зусиль замало. Надто, коли йдеться про докорінну зміну поетики.

Щоб зруйнувати стару оселю, розчистити місце для забудови, а потім закласти підмурок нового поетичного житла — потрібні світоглядні і психологічні землетруси. Комплекс чинників, що упираються у таємницю авторського фенотипу. Таємниця тому й таємниця, що не піддається розгадці, але наблизитися до неї можна.

І тут неминуче постає питання про лектуру поета, його читацькі пріоритети. Тим паче, що маємо майстра з потужною культурологічною аурою.

Чи відбилася праця над «Хронікою…» на поезії? Безсумнівно. Ймовірно, існують поетичні еквіваленти фактам, явищам, персоналіям, задіяним в альманасі. Цілком природно для поета широких запитів.

Щодо учителів. Забігаючи наперед, зауважу: не вбачаю нічого крамольного в томуу, що в текстах поета вловлюються інтонації, обертони чужого голосу. Блок сприймав це як норму і посилався на співочих птахів. Відомі слова Ахматовой про Пушкіна, який «брав» скрізь і всюди, але робив те «навіки своїм». Свідомо нагадую про факти, на які вже посилався.

Буряк навчався у Бажана тілесності, кованості синтаксичних конструкцій. Навіть рухаючись в іншому напрямку, він зберіг ці ознаки. І тим підтвердив невипадковість свого поетичного тяжіння. Суголосність роз’єднаних часом духовних і душевних структур.

Бажан теж виник не на голому місці, як те здавалося колись і нам, неофітам. Згадаймо бодай Верхарна. Можливо, й не перекладав він його тільки тому, що від нього залежність. Та чи применшує це реформаторську роль Бажана? Ніскільки.

Буряк не приховує зацікавленості Бродським: він його перекладає. І, з огляду на складність оригіналу, перекладає напрочуд майстерно. Природно, інтонації Бродського вловлюються у його віршах. Але він ніколи не дає себе під’яти. Він надто для того самостійний. Надто тяжіє до радикальних рішень.

Важко назвати іншого поета, який був би вільніший від кон’юктури, диктату моди, тенденцій, смаків.

Досить часто він балансує на грані розриву з читачем. І то — з читачем вибірковим, наближеним до тих цінностей, які сповідує сам.

Буряк — поет для гурманів. Іншим його «не подужати». Схоже, це його не бентежить. З непоквапливістю майстрової людини він — блок за блоком — зводить свою будову. Таке враження, що немає йому діла до метушні й змагань амбіцій колег по цеху.

Він — модерний поет, сказати б, з ніг до голови. Але його модернізм має тільки йому властиві ознаки. Від «морзянки» Андієвськоі, у якої смислові блоки підмінюються нескінченними тире, що призводить до втомлюючого одноманіття й повного вимикання свідомості, його різнить глибокодум’я.

Буряк — адепт змісту. А зміст вимагає логіки. Логізм і рятує його найризикованіші, позбавлені інших технічних засобів безпеки, конструкції.

Не схожий він і на модерністів останніх призовів. Усвідомленням етнічної приналежності, заглибленістю у своє, з його позитивом і негативом.

Він — гостро сучасний поет. За фактурою, колізіями, мовою, понятійним апаратом. Державний абсурд у його тлумаченні має тяглість у часі. Минуле сприймається ним майже за Августином блаженним: як теперішнє минулого. Радянщина ніби й архаїка з обрисами історизму, але дістає й досі.

Його документалізм, як і обшири пам’яті, вражають. Безліч фактів, деталей, які годі запам’ятати. Та завдяки їм пустеля часу заростає флорою й фауною.

Він мовби задався метою зафіксувати все побачене й пережите, надати йому стереоскопічної виразності. Звідси й мова публіцистики, статті, репортажу, а то й пасажі, доречні у науковому трактаті. Як літописець часу, не нехтує він і конкретними іменами.

Його культурологічний й історичний простір набитий по зав’язку відповідним реквізитом. Тут і антика, і «отчизна мила Україна», і багато іншого.

Світ як музей — і такий Буряк. І в тому музеї почесне місце відведене «київському релікварію». Київ очима Буряка — тема захоплююча і неоднозначна.

Усе те добро, з його метафорикою, сигнальними знаками історії і культури, рефлексіями, алюзіями, ремінісценціями — дає відчуття якоїсь, скористаймося оксюмороном, цілісної еклектики.

Учта для інтелекту. Але й похмільний синдром, з огляду на крайнощі й ризики. Він справді мовби «затявся бути непоетом» (М. Слабошпицький).

Розхитавши класичний вірш, відмежувавшись від усталеного і звичного вигадливістю строфічних побудов, Буряк цим не обмежився, а пішов далі — на рішуче зближення з прозою. Не він перший. Згадаймо бодай імена близьких йому поетів: Вознесенського й Нечерди. Чи, приміром, епософеми й окремі поеми його ровесника Л. Томи. Та рідко хто так радикально наближався до грані, за якою уриваються ознаки жанру.

Поезія у прозі? Прозопоезія? Верлібр? Такими питаннями задавалися тлумачі творчості Сен-Жона Перса, поета, який, за Еліотом, не мав ні попередників, ні наступників.

Невипадково називаю ці два імені. Сен-Жон Перс і Томас Еліот — з лектури Буряка. Про уважне ним прочитання, зокрема першого, є чимало свідчень. Сен-Жон Перс заперечував вищеозначені закиди і припущення критики. І навіть твердив, що його поеми — щось прямо протилежне верлібру й поезії у прозі. Але він же й дав шанс для інтерпретаторів, кажучи, що твори його написані у ритмі морської хвилі. І тим самим означив їх внутрішній темпоритм.

Буряк мовчить. Воліє, аби читач і критик самостійно розбиралися у його господарстві. Резонно. Він має на те право. Як і читач — на помилку, з огляду на незвичність модернізованої власності поета.

Сен-Жон Перс був щиро переконаний, що його поеми неперекладні. Не стільки через їхню інтелектуальну складність, як з огляду на словесну магію — каскад абстракцій, двозначностей, алітерацій, асонансів.

Буряк у своїх епософемах (Л. Тома) також не цурається звукопису, внутрішньої рими, фехтування лексемами, іншими засобами літературної піротехніки.

Але ось що різнить його з Нобелівським лауреатом. Якщо в останнього незмінна риса поетики — піднесеність, пафосність, то в нашого поета її поневолює тяжіння низин.

У Сен-Жона Перса, попри те, що він об’їздив ледь не увесь світ, відсутні особисті мотиви, історичні і географічні деталі. Це дає відчуття всеосяжності, незглибного таїнства всесвіту, моря метафоричного і реального, якому він воздав хвалу і яке вважав початком усього сущого.

У Буряка навпаки: присутність особистого пов’язана з такою хащею деталей, що крізь них доводиться продиратися. Не перестаючи дивуватися з покладів його пам’яті, відчуваєш і їх обтяжливість.

Зате з полегшею сприймаєш потім пронизливу ноту «Орільянських елегій», що навертають до Буряка призабутого, чи, скажімо, затаєний органний гул окремих віршів з «Мандрів».

Так, оновлення поетичної мови — не примха, не авторська забаганка. Це — потреба бути адекватним часові, на який «утробно» реагує цей дуже конкретний, схильний до реєстрів-називань «інший поет» (М. Слабошпицький).

Ще Некрасов зауважив, що писати, як писав Пушкін, уже не можна. І справді: на ту пору епоха єдиного ренесансного поета Росії завершилася. То інша річ, що поетика Пушкіна, набуваючи у наступників нових якостей, озоветься і через десятиліття після смерті Некрасова.

Творчість Ю. Буряка — щедрий матеріал для роздумів, якими шляхами рухається поезія. Для дискусій, круглих столів. Хмиз для полемічного багаття про плюси й мінуси розмивання жанру. Навіть про графічну доцільність. Як у випадку з «Фресками» чи чудовими «Листами до Вальгія», де «фігурність» тільки ускладнює сприйняття тексту, зміщує плани: первинним стає візуальне, а не зміст.

Зрештою, це й привід переконатися у невичерпних можливостях мови, для якої так нахраписто теше труну безмежно далека від культури влада.

Читати Буряка — робота. Він докладає максимум зусиль, щоб відгородитися тином густопису, строкатістю палітри, вагою смислів.

Як і кожне явище, «Tabula rasa», безперечно, викличе й спротив. Передусім не обтяжених знаннями, заколисаних баналітетом поверхового ліризму.

Цей урбаніст із доброю родовою пам’яттю підтвердив: ні так звані літературні школи, ні поділ на -істів нічого не вартий. Усе вирішує індивідуальність, талант.

Углибаючи у його коди і шифри, прагнучи віднайти внутрішній ритм у найпрозаїчніших конструкціях, спотикаючись об темноти, згадуєш, не без користі для себе, усе того ж, ще фактично не освоєного нами, Сен-Жона Перса: інерція — небезпечна, поет — не той, хто ламає узвичаєне. Темноти ж — свідчення нічного життя душі.

Можливо, Юрій Буряк — межова фігура — на роздоріжжях поезії. Датування віршів прояснило б ситуацію. Але, як уже було сказано, Буряк не охочий до прояснень.

Одна очевидність: з виходом цієї книжки маємо ще одного поета першого ряду.

7 квітня 2011, м. Київ

«Літературна Україна» від 21 квітня 2011 року