Приборкання часу

Володимир Базилевський

Поділ поетів на традиціоналістів і новаторів стосовно поезії Юрія Буряка в її цільності потребує суттєвих уточнень. Починав він яскраво і свіжо, але в межах унормованої поетики. Потім замовк. І мовчав так довго, що про нього забули. Коли ж заговорив, то приголомшив каскадом публікацій. Та передусім інакшістю поетичної мови, максимально наближеної до прози. Сумарно це виглядає так: поетопроза чи прозопоезія з перевисанням то в один, то в інший бік. Поезія-гібрид, поезія-кентавр.

Щоб збагнути метаморфозу, що сталася з поетом, важливо усвідомити його самонастанову. У Буряка вона на поверхні – фіксація часу. Немає іншого на сьогодні поета, у якого час матеріалізувався б у такій тілесності, м’язистості фактури, у таких незліченних подробицях, як у нього.

Поезія як будівельний склад чи товарняк з максимальним завантаженням вагонів. Асоціацію увиразнює циклічність розлогих полотен, їх нумерація, навіяна, либонь, поетами, яких він перекладає. Поетичний товарняк рухається важко, вагони на стиках постукують (зіткнення жанрів), але вібрація потужна, а калатальця рим, у тім числі й внутрішніх, сигналізують – поезія жива навіть за створених автором екстремальних умов.

Рух по висхідній у цього майстра теж випадає з ряду. Інші йшли від складності до простоти. Шлях Буряка – шлях ускладнення поетики.

Так, він затятий фіксатор часу. Культурологічного зокрема. Без цього його не уявити. Сучасності йому замало, у ній йому тісно. Він ще й реанімує час, називає конкретні роки, виносить їх у заголовки, наповнює їх властивою їм предметністю. Він володіє здатністю вловлювати відмінності в атмосфері перепадів часу. Одержимий прагненням не дати йому піти в небуття, не лишивши по собі сліду.

«Фіксує око – проявля душа» – сказано старшим поетом, що сповідує іншу естетичну віру. Око Буряка фіксує реальність з ретельністю інвентаризатора. Все підпорядковане меті – факти, події, числа, топоніми, прізвища, навіть абсолютно, здавалось би, не підйомні конструкції. Його строкате господарство мічене затятістю будівничого, який відчув смак боротьби з матеріалом. Складається враження, що грубі блоки його побудов, ромбоподібних та інших фігурних споруд не лишають шансів для маневрів. Що його експеримент ось-ось завершиться якщо не крахом, то западанням у непролазний густопис, де при уважному вдивлянні можна виявити ознаки інформації, репортажу, статті, есеїстки. Не знаю, наскільки він причетний до цієї останньої, але його начитаність, обізнаність у різних галузях життєдіяльності, схильність до аналітики, намагання доглибного розтину дійсності – дають підстави думати, що він міг би постати (постане?) у ролі першокласного есеїста. І якщо западання таки трапляються, то поезію рятує різноходовість думання. Це всупереч тому, що Пушкін писав князю В’яземському: твої вірші занадто розумні.

Буряк уважний до графіки віршописання. Цікаво придивитися, як він ламає й гне строфу чи вивертає рядок в залежності від того, про що йдеться. Спантеличує його зацікавленість сонетом. Мундирність сонета украй обмежує ту свободу і примхливість форми, до яких так схильний цей поет. Втім, швидко з’ясовується, що сонети Буряка тільки віддалено нагадують класичні сонети Зерова, інших неокласиків, Павличка. Поет зухвало обриває мундирні ґудзики, розкріпачує форму і в такий спосіб наближає розхитаний кокон до своїх потреб. Інакше мовлячи, користується сонетарієм у звичній для себе манері.

Підсумковий том творів Буряка має назву «Коло навколо» [Київ, «Українські пропілеї», 2011]. Назва – позірно легкомисна. Насправді ж – з родзинкою. Малоймовірно, щоб така назва спала на думку уродженцю мегаполіса чи мешканцю гір. І там, і там зір поневолений. Що коло навколо, могло відкритися тільки степовикові. Як у візуальному, так і в метафізичному сенсі. Бо що таке доля людини як не кружляння по колу? Колобіг, де пункт призначення парадоксальним чином збігається з пунктом відправлення. Якщо ж поет думав інакше, все одно це не міняє суті. Назва надається до різнотлумачень.

Поетика Буряка парадоксальна. Роман-сонетарій – це тільки один з парадоксів. Хоча, здається, ніхто ще не ламав сонет у такий спосіб, коли сонетарність фактично втрачає доцільність. Та найбільший парадокс у тім, що потяг до шукань формальних не шкодить змісту.

В. Симоненко в «окрайцях думок» зронив фразу: формалізм починається там, де кінчається думка. У Буряка думка не тільки не кінчається, а стає поштовхом до не зужитої форми, яка її увиразнює. Буряк – передусім процес думання, а потім усе інше.

Звичайно ж, «Коло навколо» – то й відчутна присутність гри. З того, що на поверхні: розрив лексеми в кінці рядка, завершення його прийменником чи сполучником, примхливість інтонаційних ходів, потяг до фігурності. Є й перевитрати виробництва: зловживання фактурою, що накочується як хвиля на хвилю й інколи справляє враження нарочитості. Втім, новаторство – то й право на промахи, якщо не вони задають тон.

Юрій Буряк – це творення поетичної мови, адекватної часу. Це втрачений поезією масштаб. Це залучення в обіг безлічі фактів і персоналій. Коли б книга завершувалася покажчиком імен, це був би довгий список. Буряк – це й талановиті переклади Горація, Паунда, Кавафіса, Бродського. А в підсумку – послідовний руйнівник Картагени української провінційності. Це – якщо за Ю. Шевельовим.

Читати його – трудитися. Налаштованим на банальний ліризм краще з ним не знатися. Не обтяжених знанням і розумінням не прописних істин, радимо не гортати його книжок. Самобутній талант деспотичний: нав’язує свої правила гри. Викликає захват і досаду. Відштовхує і притягує. Відлякує і змушує повертатися до тексту.

Популярність йому не загрожує. За ріллею його текстів вчувається інтелектуальна самотність. Хоча він має свого читача. Читач цей кількісно обмежений, але здатний пошанувати його зусилля.

Ставлення до нього сьогодні прохолодне, насторожене чи й скептичне. Завтра, ймовірно, на його текстах зводитимуть «новобудови» дисертацій. Новобранці ж поезії використовуватимуть його досвід як дріжджі для браги новацій. А це немало.