Юрій Буряк. Сюжет повернення

Михайло Слабошпицький

Юрій Буряк – чоловік не з масовки й не з тусовки. Живучи ось уже третє десятиліття в Києві, він – дивним чином! – умудряється лишатися поза метушнею ярмарку амбіцій, на якому протікає все те, що згодом буде названо нашою літературною історією.

На початку нашого знайомства, коли ще не звиклося до його епічної самозаглибленості й цілковито природної відстороненості від миготливих сюжетів щодення, навіть здавалося: Юрій – кунктатор, який “не наздоганяє” цей “шалений, шалений, шалений світ”. Згодом з’ясувалося: Юрієва непохапливість, а подеколи й майже леґендарна повільність у прийнятті рішень – ознаки рідкісної в наш час ґрунтовності й відповідальності. Він просто не вміє щось подумати біжком, зробити прихапцем. Там, де для інших усе однозначно, – зрозуміло, Юрій побачить суперечності, приховані колізії і справді довго виважуватиме на терезах усі за й проти, дивуючи або й дратуючи тим прихильників блискавичних рішень. І в отій виваженості, чесності із собою багатьом із нас ніколи до нього не дорости – Буряк назавжди залишиться лідером. Це – більше ніж просто риси характеру, це – те, що виховати в собі майже неможливо. Це – стиль.

Коли він працював у видавництві “Молодь”, то дивував тим, що, як нам здавалося, аж надто няньчиться з авторами; чи не кожна, видана в його редакції книжка, мала цілу передісторію, а також історію взаємин автора з редактором, в якій були й дискусії за кавою, і сумлінне переписування рукопису, який мав цікаві факти, але страждав літературним недокрів’ям (часто переписував сам Буряк), і прекрасний фінал: поява нерядової науково-популярної книги, а також приязнювання автора й видавця на довгі роки по тому.

Вже в роки горбачовської “перестройки”, коли почав слабнути цензурний прес, саме цей непоспішний Буряк (тим він дуже нагадує мені Василя Земляка), доки ми всі ще нарікали на жорстокості комуністичного режиму й нашу обікрадену творчу долю, саме цей непохапливий і повільний Буряк організував видавництво “Українські пропілеї” і там одна по одній з’явилися такі прекрасні книги, як “Мазепа-Будівничий”, чи “Історія міста Києва” Максима Берлинського.

Буряк з винятковою послідовністю і постійністю несе крізь роки не тільки людські симпатії і дружні почуття, а й цікаві, справді складні для втілення задуми. Задуми і літературні, і (що для нього не менш, якщо навіть не більш цікаве) видавничо-організаційні. Коли він розробив проект видання українського культурологічного альманаху “Хроніка-2000”, цим ніхто не був подивований – тоді стояла така пора, що всі гарячково кинулися засновувати газети, журнали, видавництва, плекали в собі грандіозні заміри. П’янке відчуття всеможності й буреломного ентузіазму, подароване державною незалежністю України, були живильним середовищем не тільки для сміливих надій, а й для прекрасних ілюзій: маємо свою державу, і наша рідна держава плекатиме на стільки століть репресоване українське слово.

Не так сталося, як гадалося. Вже мало хто й пам’ятає всі ті газети, журнали й видавництва, що зродилися до життя в час надій на національне відродження і були безжально розтоптані не сентиментальною до українського слова реальністю. Покликаючись на неможливість утримати “Хроніку…”, від неї відмовилася фірма, що видавала альманах, котрий одразу ж по своїй появі став сенсацією нашого культурного життя. Але від “Хроніки…” не відмовився Буряк. Він знаходить нового видавця, “Хроніка…” оживає. А коли у видавця не виявляється коштів для котрогось номера, ці кошти знаходить той Юрій Буряк, котрий, за нашим одностайним переконанням, не вміє їх шукати й не годен у когось гроші випросити, бо, як чоловік рідкісно гордий, не зможе дозволити собі гроші просити. Інші – вміють, інші – можуть, але – не знаходять. Така химерна логіка.

У Буряка є щось таке, що йому вірять, його хочуть інвестувати, з ним прагнуть співпрацювати. Партнер він справді надійний. А ще серйозним гарантом виступає його етична репутація. Я певен, що під моїми словами підпишеться багато людей, я їх знаю. Це й літератори, й політики, й науковці, й фінансисти – ті, з ким він мав справу й кого ніколи не підвів. Отож, саме в цій обставині і треба шукати розгадку феномену живучості “Хроніки-2000”, якою мають усі підстави пишатися не тільки головний редактор Юрій Буряк чи видавець – Фонд сприяння розвитку мистецтв.

У нашому уявленні надійно живе стереотип людини, надарованої талантом організатора. Це – неодмінно! – моторний, спритний, златоустий, еластичний індивід, якому до снаги переговорити, переконати, перевербувати чи й оживити мовленням мертвого. Одне слово, яскраво виражений Буряків антипод. Конкурувати Бурякові з ним не просто, бо Буряк проти нього – і загордий, і замовчазний, і заскептичний, і заригористичний. Але – парадоксально – саме Юрій ось уже два з половиною десятиліття є надійною об’єднуючою силою. У його “команді” – люди, яким, здається, не так просто було б без нього зійтися й працювати. Досить сказати про редакційну колегію “Хроніки…”: Ігор Верба, Микола Жулинський, Володимир Загорій, Юрій Кочубей, Олександр Мельник, Дмитро Наливайко, Євген Станкович, Анатолій Толстоухов, Володимир Панченко, Петро Яцик – усіх їх зібрав під “знамено” свого престижного альманаху Буряк, усі стали патріотами “Хроніки”. Кожна поява альманаху резонує в інтелектуальному й культурному житті столиці (згадаймо бодай українсько-чеський випуск або “Культура і наука світу: внесок України”, або “Україна: філософський спадок століть”…), у “Хроніці” дуже престижно надрукуватися, оскільки майже весь її наклад стає на полиці університетських бібліотек. Я не раз бачив її в університетських книгозбірнях США, Канади, Польщі, Росії.

Мені дуже шкода, що видавець і редактор Юрій Буряк останніми роками геть заступили для читача Буряка-поета. Поета, який уже від перших своїх публікацій увірвався до нас такою дзвінкою, кованою строфою, що звучить хіба лиш у Бажана й Маланюка. В ніжноліричному розхлюпі молодої поезії, що прийшла навальною весняною хвилею наприпочатку вісімдесятих (у постмаланчуківську пору) і принесла із собою свіжий поетичний синтаксис, демократичніший, аніж це було доти, словник, а також ту особливу образність, на якій виразно стоїть печать доби її літературного народження, – у цьому розхлюпі без берегів виразно й осібно звучить пружне й вольове слово Юрія Буряка.

У цій поезії живуть і притишений звук, і німота болю, й гулке серцебиття, й розкішна живописна пластика, й ота незбагненна свіжість, яку відчути нам дає змогу лиш той стан, коли ти мовби вибрався на високу вершину, де над тобою огром неба з холодним чистим повітрям:

Стануть поля золотисті іще золотистіш,

Айстри розквітнуть від погляду змружених віч.

Ніжна, ти житимеш вічно в серпневому місті,

Іскорки умбри в очах твоїх – вічні, божисті.

Ясно від них. Ще ясніш буде впродовж сторіч!

Тануть поля золотисті, літа наші бистрі.

Айстри серпневого вечора – кольору літ.

Хвилі полів золотистих – іще променисті.

Айстри в серпневому вечорі – як в аметисті

Умбру примерхлу прохромлює горній блакит.

Тануть, але не розтануть літа скороплинні.

Далі – чимдалі ясніш одуховлений світ:

Ірій серпневий і обшири степу рівнинні,

Нурт вколо сонця, ключі золоті журавлині –

Обіг любові в сяйливім колобігу літ.

Буряк уже давно мовчить. Або невдоволений тим, що пишеться, або не пишеться. Криза? Ми так боїмося цього слова, забуваючи, що в ній є підготовка до піднесення, що вона несе з собою оновлення, надію на новий злет. Його криза, якщо вона є, може бути добрим прогнозом на завтра.

2001

“Завтра” настало 2009-го. Всі провідні часописи надрукували вірші Буряка. Для нового літературного покоління, яке не хоче знати, що було вчора, – і не знає – він – чи не зелений дебютант, неофіт поезії. А для тих, хто пам’ятав його як поета, – це майже сенсація. Онімілий Буряк заговорив. Щоправда, трохи “не своїм “голосом”. Але саме це і найцікавіше. До експресивного розлуння твердих приголосних, які він так ретельно добирає в рядок, додалося відчуття нескінченного польоту на позахмарній висоті, коли тільки вгадується, що десь далеко внизу є мегаполіси й забуті Богом села, є мурашина метушня людського щодення, гори, ліси і ріки, які втомилися від людей і часу.

Ось таке перше відчуття наринає на тебе після читання нових поезій Юрія Буряка. Його впізнаєш і не впізнаєш. Він трохи той самий, але – більше інший. Той самий у невтоленній жадобі спізнати, “що там, за дверима буття?” (І. Драч), в до монотонності напруженому взиранні в духовний космос людини. Але тепер усе це не перемежовується поетичною грайливістю – Буряк нині незмірно скупіший на всі зовнішні поетизми, що їх так охоче культивують українські автори. Буряк нині домежно спрозаїзований, поміж “високим” і “низьким” словом він без вагань обирає “низьке”. Він цурається пафосності й поетичного жесту; він мовби затявся бути не поетом у тому розумінні, в якому ми звикли бачити й сприймати поета. (Одно з напівофіційних визначень поезії в часи мого навчання в університеті було: “найкращі слова в найкращому порядку” – творча практика Буряка в цьому розумінні – послідовно антиподна).

Буряк цілковито відмовився не тільки від колишнього строфічного малюнка. Здається, в нього тепер і взагалі інша творча стратегія, яка заперечує культивоване його колегами. Канон загальноприйнятих поетизмів для нього не існує. Він запроваджує свій канон. (Цікаво, що колись Тарас Шевченко не наважився вжити у віршах слово “університет” – він бачився йому безмежним прозаїзмом. Але після того в поезії кілька разів відбулася докорінна “переоцінка цінностей”. В однієї з наших сучасниць я прочитав у вірші “вендиспансер”; і це вже не сприймається як диверсія проти традиційного поетичного словника). Мов свого часу літературний алхімік Поль Валері, який прагнув раціональним шляхом встановити інгредієнти поетичної субстанції, Буряк ретельно добирає до свого розчину, який дасть йому “будівельний матеріал”, багато того, чого так послідовно уникала наша поезія, і послідовно відгетьковує все те, що вже стало нашим ліричним шлаком. (У нього не співають солов’ї, не цвітуть ромашки, не хлюпотять озерця очей, не джерелиться спокій, не струменить печаль, не бринить напруга дум тривожних і, ясна річ, не росте черешня в мами на городі – весь цей анахронічний літературний реквізит він полишає для кунсткамери тих дивоглядів, які ми мали за поетичні знаки).

Почасти Буряк буквально балансує на грані поезії, прози, публіцистики, як ось, скажімо, в “поезо-трактаті з якбитології” “Світло можливостей”. Поет пише, що якби його діда далекого 14 року минулого століття не забрали до діючої армії Австро-Угорської імперії, то… І далі пішла, як у відомому оповіданні Рея Бредбері “І гримнув грім”, низка, здавалося б, позірно цілком автономних, незалежних одна від одної подій: тут і народження самого автора (чи то пак, ліричного героя), і розвал імперії Габсбургів, і загибель сім’ї Романових… і

не прийшли б до влади ластоногі в диявольських ковпаках, не було б визвольних змагань, Крутів, Базару і Зимового походу, спроби надолужити втрачене Мазепою і оглушливої поразки, що як срібна креш розбризкала останні не уражені бацилами розпаду мізки Великого Інтелекту по всіх світах і усюдах, запліднивши Європу, Америку і Росію; не було б Червоного Терору, кат Геббельс не надихав би ката Шикльгрубера тим, що діялось у катівнях Ягоди і Джугашвілі, на створення концентраків і газових камер на кшталт ГУЛазьких, не було б ні Другої Світової, ні водневої бомби, ні Чорнобиля, ні, хоч як це парадоксально, незалежної України з її чотирма президентами і непевним її майбутнім…

Ще крок – і це вже буде безнадійна газетна передовиця. Але Буряк цього кроку не робить. Він тримається на самій інтонації, в якій поєдналися гірка іронія і ностальгія за тим, що зовсім не так склалося і не так сталося. Тобто – за тим, що не відбулося. Все це в нього сказано зовсім безпафосно, з акцентовано буденними інтонаціями. Як, наприклад, у Томаса Еліота, в Езри Павнда чи Сен-Жона Перса (це улюблена лектура Буряка). Він уважно вглядається в їхню поетичну практику, взорується на їхні методи поводження зі словом. Сюди ж треба додати Йосифа Бродського і, звичайно ж, Миколу Бажана, що мав такий відчутний вплив на молодого Буряка. Сьогодні той вплив зведений до мінімуму. То скорше навіть не вплив, а пам’ять про вплив, “позичена” в Бажана енергія і технологія словоскладання, свідоме прагнення не субтильно-ліричного словника, що підштовхує до пошуків своєї поетичної мови. З усього того увиразнюються інтонації й словесні візерунки Юрія Буряка.

Ось із його “Снів Ботсаду”:

Заплавський-паломник тягне інвесторів на налигачі – Тельмана, Гейтелькніссера і Мазька; кіт Вареник полює на білочку; бомжиха ловить вивірок на горіхи, а взимку ходитиме в шапці з білячого хутра із парку ім. Академіка Фоміна; кіт Василь збирає данину на дитмайданчику у стурбованих мамок і бабць, підходить до американського дипкур’єра, чи, пак, місіонера чи волонтера…

І ще звідти ж – мовби із Фелліні:

від Микільської Ботанічної йде процесія з корогвами, несуть ікону Христа і вима-гають заборони української мови перевдягнені слуги Єгови; з моста, чи, пак, з віадука від Кудряшовської навпроти Вокзалу ідуть шахтарі й мар-ґінали з плакатами, з намальованими на них штреками і прокатами, і б’ють касками об асфальт; на Вєтрова з будинку, де жив Дм. Дорошенко, довго настроюють альт для дами, яка виконуватиме шедеври вокалу…

Звичайно, Буряк не тримається неухильно однієї інтонації, він часто змінює – ритм, “перемикає швидкості”, його строфічний малюнок набирає найнесподіваніших форм. То прозвучить відлуння Сен-Жона Перса, то війне Бродським, то російськими поетами Срібного віку. Отут чи не найвиразніші прикмети сьогоднішнього Буряка – літературність (те, проти чого так рішуче виступали деякі не очитані критики), постійне апелювання до найяскравіших – за його системою цінностей – явищ і в такий спосіб ніби тестування читача. При цьому поет стає виклично “цитатним”, його тексти незмінно пронизані тонкими алюзіями, віддаленими ремінісценціями, туманними натяками, зрозумілими тільки дуже освіченим читачам. Так, ця поезія – не для найширших мас (о, як послідовно в нас педалювалося на тому, що вірш має бути зрозумілим навіть і для того, хто взагалі не вміє читати! Звідси отой дикий літературний примітив, офіційно культивований упродовж кількох десятиліть. Наше цілковите небажання погодитися з тим, що поезія – все ж елітарне мистецтво).

Окремо треба сказати про настроєву палітру цієї поезії. Від саркастично-гидливого, інвективно-похмурого й аж до містично-пророчих, як ось, наприклад, те, що здається рядками не з сьогоднішнього, а з раннього Буряка:

Ми йшли з тобою краєм ночі,

край зору бачив я, в імлі

чи то людські, чи, може, вовчі

зловісні тіні від землі

підводяться над виднокраєм

понад румовищем осель,

з яких нас вигнано, як з Раю,

і кинуто до цих земель.

Хоча в раннього Буряка немає такого згущення темряви і тривоги. Він при його громохких і не сентиментальних ритмах усе ж подекуди просвітлений, ба навіть якщо подекуди не елегійний, то готовий упасти в елегійність. Тут же від цього немає і сліду. Тут, як бачимо, зовсім інша поетична реальність.

А ось раптове відлуння раннього Буряка, помножене на тривожний досвід пізнього, з його сьогоднішньою есхатологічною символікою:

Ангел повержений і воскреслий,

розтинаючи море тілом,

входить, білий,

у шумовиння й блакитну далеч,

склавши плавцем свої крила,

безвісти щезлих

воскреситель і хоронитель повсталий.

Ось так кожен новий цикл чи поему Буряк витримує в новому строфічному регістрі. Він мовби заповзявся не повторюватися і продемонструвати всі можливі варіанти віршування. Навіть у межах однієї торішньої добірки на сторінках “Вітчизни” є вірші в стилі раннього Буряка (“Летять метелики мої в золотостроях, // Вони із літа веслярі, а літо – Троя…”), є, сказати б, проміжний період Буряка – коли автор мовби на півдорозі поміж далеким своїм літературним учора й сьогодні (“Грім колій зависав густіш за аміак…”, “Від мурів університету”, “Ніхто його не незлюбив…”). І є надзвичайно вигадливий містифікатор (“Листи до Вальгія”) й стилізатор (“під Горація”), винахідник жанру епістолій. Ось коли стала у великій пригоді перекладацька робота давньоримських поетів. Навіть у межах однієї добірки помітно, що Буряк – справді різний і що він віртуозно володіє поетичним ремеслом. Його вивченню й удосконаленню в ньому він віддав десятиліття. Мовби ті середньовічні майстри, котрі прагнули досягти в цьому мистецтві щонайвищих вершин.

Уявляючи сюжет повернення Юрія Буряка, починаєш думати: очевидно, поетичної німоти в нього не було. Очевидно, всі ті роки він писав і писав, хоча щось у написаному його не вдовольняло. А тому ніщо не йшло в друк. Його поетичний арсенал, як уже мовилося, напродив багатий і він у дуже доброму стані. Ніщо ніде не “заіржавіло”, як то буває від довголітнього невживання зброї.

Коли ми говоримо про біографію поета, то часто – слідом за шкільними підручниками – схематизуємо і спобутовізовуємо її, в основному зводячи до “народився” або “вчився” і цілковито ігноруючи його інтелектуально-духовну одіссею, в якій треба шукати пояснення того, що, чому і як відбулося з цим поетом.

Приклад Юрія Буряка особливо виразно потверджує: найголовніше, що відбувається з поетом, глибоко приховане й не на поверхні подієвого будення. Його оригінальні коди можна відчитувати передовсім в історико-літературному контексті.

* * *

Тут необхідний відступ про те, якими були поетичні “канікули” Юрія Буряка, оскільки саме в них ми знайдемо пояснення багатьох сьогоднішніх речей та обставин.

Перепрошую читача за довгий перелік текстів, які впродовж цих двох десятиліть перекладав Юрій Буряк. Отже, топос давньогрецький, топос скіфський, топос тюркський, робота над реставрацією давньоскіфського епосу.

Поеми Мікаеля Шамсі Башту (тексти з VIII століття) “Леґенда про доньку Шана”, Кул Галі “Леґенда про Юсуфа” (XIII століття). Поляки Станіслав Трембецький (“Софіївка”), Ян Бровінський (“Олександрія”), Северин Ґощинський (“Канівський замок”), численні переклади поезій Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама, Йосифа Бродського, Езри Павнда… Окрім того, були ще переспіви з поезії XIX століття комі, татар, угорців, грузин, литовців.

Одне слово, доробок тамтешній Буряка – чи не на цілу перекладацьку біографію. Наводжу всі ці подробиці, ясна річ, не для того, щоб переконати читача: Буряк не пишучи вірші, не гуляв, Буряк працював.

Перекладацька практика для поета (якщо це справді серйозно) – це вищий клас алхімії слова. Це постійна боротьба зі своїм поетичним досвідом, постійний пошук нових лексичних вирішень. Це постійні пошуки оптимальної дистанції до оригіналу.

Чуття має підказати перекладачеві міру українізації перекладу, способи збереження колориту оригіналу. Кожен постає перед проблемою (і вирішує її): у який спосіб уникнути небезпеки створити кальку, а воднораз не “переселити” твір в українську стихію; як витворити його і зафіксувати на межі двох культур, двох мов. Щоб він став як третя літературна реальність. То ж тільки глибоко наївні можуть вірити, що переклад – це точнісінько те ж саме, що й оригінал, тільки іншою мовою. Але так ніколи не буває. Тим більше у перекладі поетичному. Характерно, що блискуча книжка Умберто Еко про перекладацтво має таку промовисту назву: “Сказати майже те ж саме”. Не те саме, а майже те ж саме.

Переклад – народження оригінальної художньої субстанції, яка може тільки чимось нагадувати першотвір.

Робота над перекладами не могла не вплинути на Буряка-поета. Вона надзвичайно збагатила його літературний арсенал. Ті прийоми, які він використовував, відтворюючи в українській мовній реальності середньовічний епос, прийшли і в його поезію, значно поширивши її епічні межі. В нього також запанували довгі напівпрозові рядки, сплелися клубки примхливих інверсій – і раніш уважний до звукопису, він тепер став у цьому майже віртуозним. Принципової ревізії і переоцінки цінностей зазнала традиційна номенклатура поетизмів. Багато від чого, культивованого в нас, він вирішив відмовитися. Це стало мовби другим народженням поета. Поета нової школи, яку він сам собі придумав і в якій терпляче пройшов кожен клас і кожен семінар.

2010

Стаття опублікована як передмова до збірки поезій «Tabula rasa».