«...З бароко, із ампіром, із модерном»

Микола Ільницький

Про нові поетичні книги Юрія Буряка

Нові поетичні книги Юрія Буряка (»Tabula rasa» в 2010, «Оріль» і «Коло навколо» – книга вибраного – у 2011 роках) вийшли впритул одна за одною, до того ж у загальному обсязі вони містять мало не півтори тисячі сторінок. Така вулканна вибуховість справді вражає, надто якщо зважити на майже десятилітнє мовчання поета: збірки «Струми» та «Брук» датуються відповідно 1982 та 1985 роками. Щоправда, в 1995 році була ще книжка «Небесні знаки», але, на відміну від перших двох, вона, здається, помітного резонансу не мала, а сам Юрій Буряк основні зусилля зосередив на редакторській діяльності (альманах «Хроніка 2000», серія видань Українські пропілеї» тощо) і художньому перекладі. Та дистанція між першим і другим періодами творчості поета має не стільки часовий вимір, як зміну естетичної парадигми.

Між цими двома періодами, попри вгадуваність авторського обличчя, є суттєва відмінність. Поезії 1980 років органічно вписуються у контекст вісімдесятництва як стильової течії, що відроджувала й розвивала «задушене» покоління представників Київської школи (Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Надія Кир’ян та інші), відмовившись від прямоти публіцистичних інтонацій і занурюючись в онтологічні глибини народного світогляду. Вісімдесятники Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Олександр Ірванець, Наталка Білоцерківець, Юрій Андрухович поглибили цей підхід, збагачуючи його містичне начало урбанізованою метафорикою. Оживала поетична традиція 1920 – початку 1930-х років та поетів-шістдесятників. У цьому руслі, як на мене, утверджувався і талант Юрія Буряка, в поезіях якого явно проглядалися інтонації Миколи Бажана та Івана Драча, про що, зокрема, писав тоді й автор цих рядків. Водночас проглядалося у поезіях тодішнього Буряка відчитування пракоренів, біосу, який важко й суперечливо вростає у соціум, співіснуючи з ним і протистоячи йому, в чому виявлялася співзвучність з відкритою тоді для читача й літератури поезією Богдана-Ігоря Антонича, яка не обминула і Ю.Буряка, що за-свідчує вірш «Коли жар-птичий розмах крил…» зі збірки «Брук».

У книгах Юрія Буряка, про які ведемо мову, значно інша образна структура, жанрова система, ритміко-інтонаційна тональність. У них вражають майже цілковита відсутність поетизмів, суто буряківська образність, що тримається на несподівано точних гранях стику різнопланових понять, вражень, раптових ремінісцентних зблисків, асоціативних зчеплень, що важко піддаються декодуванню за принципом відділення прямого й переносного елементів метафори. Несподівані в нових книгах Юрія Буряка перемикання різних стильових параметрів, родово-жанрових переплетень, а строфіка позначена радикальним порушенням ознак канонічності. Попри це, точніше, завдяки цьому, тексти поета притягають несподіваною таємничістю, грою смислів і фонічних збігів, що творять нові сенси як елементи поетичного світу, по-своєму цілісного й органічного, який хочеться збагнути, відчути джерело імпульсів і зрозуміти механіку конструювання. На всі запитання, що виникають при читанні та спробі інтерпретацій текстів Ю.Буряка, чи й зміг би відповіс-ти сам автор, якщо зважити, що момент спалаху асоціації не повторюється, а не зафіксований у момент виникнення – зникає назавжди.

Зрештою, запитання до автора і його відповіді не обов’язкові. Читач має право на власну деконструкцію і власну реконструкцію текстів. Автори передмов до названих книг Ю.Буряка звернули увагу на широке епічне дихання у творах поета, яке характеризує не так жанрові ознаки, як історизм мислення, властивий епосу як роду літератури і є ознакою відмінності нових книг автора від попередніх. У цьому аспекті привертає увагу, здавалося б, другорядна, але, мені видається, доволі прикметна деталь: Юрій Буряк у 1990 роки переклав українською мовою давньобулгарські епоси Шамсі Башту «Легенда про доньку Шана» (ІХ століття) та Кул Галі «Легенда про Юсуфа» (ХІІІ століття).

Доторк до епосу, надто ж занурення у нього, не може минути безслідно. Новим книгам Юрія Буряка властиві риси, якими визначається епос. Це вловлює Михайло Слабошпицький, коли в передмові до книги «Tabula rasa» пише про балансування поета на межі між поезією, прозою та публіцистикою. Тут явно щось більше, ніж жанрова класифікація. Тут момент чи то первісного синкретизму, чи новітнього синтезу, сутність якого полягає у тяжінні до цілісності світосприймання і світорозуміння, те дихання епосу, яке Гегель у своїй «Естетиці» характеризував як стан світу, коли індивідуальна свідомість зливається з колективною свідомістю, людська доля вливається у потік історії; така епічність виражається у прагненні охопити «цілісність світу, в якій здійснюється індивідуальна дія»*.

Найдавніші спогади починаються зі створення світу, й українська фольклорна свідомість вписується у цю парадигму, зберігши елементи давнього світорозуміння в обрядових піснях. Згадаймо щедрівку «Коли не було з нащада світа, Тогди не було неба, ні землі, А но лем було синєє море…». Основне тут, мабуть, у воді як колисці життя, а відтак – супро-відному супутникові людини і людського поступу. Гідроніми є найдав-нішими позначеннями певної місцевості, географічного ландшафту і людських спільнот. Назви рік на «ва» (Москва, Нева, Нарва) видають їх угро-фінську генеалогію, як на «дн», «стр», що теж означає воду (Дніпро, Дунай, Дон, Дністер, Стрий) – генеалогію індоєвропейську і балто-сло-в’янську. А якщо далі заглиблюватися у водну стихію, то фізики сьогодні зайняті дивною таємницею пам’яті води аж до структурування молекул правильної чи хаотичної форми у залежності від того, з яким настроєм і наміром людина схилилася до джерела чи плеса.

Мені здається не випадковою річкова назва однієї із збірок Ю.Буряка – «Оріль», хоча автор її не розшифровує. До слова, образ Орелі не замикається однойменною назвою: він пронизує усю поезію Ю.Буряка, як організм – кровоносна система. Оріль – це літопис у глибокому філософському плані, це хроніка, що охоплює історію України крізь призму душі не за хронологією подій, а як хронос, що пронизує кожен наш день, отже, це глибоко людський документ.

Вода в Орелі зберегла пам’ять і язичницького свята Купала, і риси степової Атлантиди, що, здавалося, назавжди пішла під воду, і сліди від арго, що пливли сюди за золотим руном, бо ж «Оріль в Дніпро впада, а Дніпро у Понт – до дна, Крізь Пропонтиду… в Егейське гирло» (»Сонети до Орелі», І). Тут маємо «тубільний архетип, що творить міф», а зернина, в яку «вкодовано секрети», натякає на хліборобську культуру Трипілля. Читач може з цього «конгломерату» скласти свій сюжет, що не мусить збігатися з авторським, але неодмінно викличе реакцію, атмосферний розрив від зіткнення різнозаряджених часток енергії. Мова про історичну подію може перебитися епізодом ловлі карасів чи окунів, гойданні на старій дичці чи якимсь іншим спогадом. Взагалі Ю.Буряк любить не так конкретні події та постаті, як символічні натяки, в яких сконцентрований досвід історії, тому в нього реальніший буде, приміром, фольклорний козак Мамай, аніж міг би хтось із конкретних історичних постатей з козацького середовища.

В «Орелі» маємо ту міру присутності ліричного «я» до історії, де панують свій топос і свій хронос, тут упритул поставлене розділене століттями і тисячоліттями. Так, 1709 рік – рік Полтавської битви, коли війська Карла ХІІ і гетьмана Мазепи зазнали поразки, що призвело до втрати Україною останніх залишків автономії – репрезентований поетом не самою битвою, а тим, як запам’ятала його вода: «кров’ю старих, жінок і дітей текла кров і твоя – Початком великої дружби повінь спричинила в Дніпрі». Майже непомітним штрихом оповідь не тільки суб’єктивізується і набуває чіткого потрактування завдяки поставленому в новий контекст штампу радянських часів про «велику дружбу».

Гідронімний мотив пов’язаний як зі спогадами ліричного героя поета, так і зі «спогадами» історії, де найголовніший, мабуть, символ Шевченкового Дніпра, як в українському фольклорі Дунаю, хоч і там, і там один корінь «вода», але не тільки вода, а саме ріка (згадаймо Миколу Вінграновського: «Дніпро утік – лишилася вода»).

Щоправда, у книгах Ю.Буряка віддана данина і різним регіонам України (ой, як тепер заполітизовано сприймається це слово): «Три подорожі по Криму», «Дніпрополь», «Полтавський слід»… Всі ці елегії, епітафії, арабески густо предметні, насичені спостереженнями, спогадами, асоціа-ціями (У дужках зазначу, що не обійдений і Львів, щоправда, львів’яни, які ходять у греко-католицьку церкву, будуть здивовані, прочитавши, що в соборі Святого Юра правиться меса, а не літургія, і лунає музика органу, а не звуки хору)…

Втім, і орільський мотив у Ю.Буряка вплетений у вузол топонімічних, історичних, мистецьких реалій, у ньому художньо функціонують наукова термінологія, деталі пейзажу, імена учених, письменників, і все це сфокусовано в один пучок, де напрям руху задає потужне інтелектуальне начало. Не випадково поет називає першу частину вибраного три-книжжя «Коло навколо» – романом-сонетарієм, об’єднуючи два не вельми зіставні поняття. Але в контексті поетичного мислення Ю.Буряка такий жанровий гібрид (подібним гібридом можемо назвати поему-спогад «Вузол») виправданий хоча б тим, що перед нами за традиційними мірками не зовсім роман і не зовсім сонетарій, точніше, зовсім не роман і не зовсім сонетарій. Як на мене, таке жанрове окреслення має виправдання до «Кола навколо» як до драми історії, її парадоксів та уроків, які, зрештою, мало засвоюють наступні покоління, що веде до постійних повторень. Можливо, нескінченність повторень, що породжує циклічність суспільного поступу, і визначило назву роману-сонетарія – «Коло навколо». Коло є символом нескінченності, що здобуло різні образні означення: персня, змії тощо. Це – буття в безперервності історичного процесу, драма історичного поступу викликає у пам’яті персонажа давньогрецької міфології Іксіона, навіки прикутого до вогненного колеса, яке безперервно обертається і не дає йому можливості звільнитися від заков. Так обертається колесо всесвіту й колесо історії попри сентенцію, що колеса історії не крутяться назад.

Юрій Буряк тонко вловлює спайки століть і цивілізацій інструментом звукових співзвучностей, які переростають рівень мовної гри і набувають статусу контактів крізь час і простір (»наче зведення з фронту», «крововилив у мозок», «вбили скінхеди» (ассирійця-садівника, що з барельєфів часів Хаммурапі), «за барель нафти ціна підскочила…» (»Архетип» І). Таких «діалогів» у «Колі навколо» багато, уява автора захоплює в орбіту події і постаті різних епох, але постійно ловиш себе на думці, що цей каталог фактів і подій має пряме відношення до сучасних проблем і подій і до тебе самого. Ось, приміром, сильний завершальний акорд сонета «Розстріл корабля з гуманітарною допомогою в Секторі Газа…»: «Кривавий привіт Корану від Тори і від Талмуду». Така метонімія символізує повернення у часи Середньовіччя чи, може, завуальовує політичні амбіції нашого часу традиційними ідеологемами під маскою релігійного протистояння. Не раз, проте, якийсь конкретний епізод розширює межі свого прямого значення і стає знаком трагічного явища суспільно-історичного масштабу або ж передчуття небезпеки (»Згадав Україну, спеку, ракетну базу, До автоматів черги (і автоматів черги, не дипломатичні реляції), Чи буде так само, як у 33-му, всіх зразу – Як тільки вимкнуть сирени й дійде до окупації!»).

Загалом, як уже зазначалося, Юрій Буряк не любить прямоти публіцистичного висловлювання, він воліє вписати певне історичне явище у природний ландшафт, і тоді воно набуває статусу органічності, як-от у сонеті «57 рік, телевізор, «Заря»: «Хмари пливуть віки І никнуть, як у криїв-ках останні бойовики» (чомусь пригадалися рядки поетеси Патриції Килини про смерть матадора, який падає «поволіше, ніж кам’яніє ліс»). За-ключні рядки сонета ущільненістю поетичного тексту переводять портрет 1957 року з точністю деталей, зафіксованих чіпкою дитячою па-м’яттю, на орбіту пам’яті історичної: хронос стрілки на кремлівській вежі никне перед плином хмар, які в уяві поета асоціюються з «никненням» останніх бойовиків у криївках, що вже вросли у саму природу…

Особливо любить Ю.Буряк мову натяків, розраховуючи, гадаю, не тільки на читацьке декодування, а й на співрозуміння, співпадіння (чи неспівпадіння) «обрію сподівань» автора і реципієнта. Тут уже йдеться про позицію, очікування від читача підтримки й солідарності, а може, й дискусії. Іноді маємо запитання, поставлене самому собі, болючі пошуки відповіді на нього і, врешті, спробу на нього відповісти. Такий випадок маємо, зокрема, у факті дивної дружби двох українців – ученого-експериментатора Івана Пулюя з письменником Пантелеймоном Кулішем, яким «відкрилися глибини і через Боже Слово» – йдеться про їх спільну працю над перекладом Біблії українською мовою. Та у творі мовиться не тільки про поєднання у їхній особі «Біблії з алхімією». Тут же виникає питання про пріоритет у відкритті бета-променів, закріплений за Рентгеном, хоча «до речі, хто з них перший, – досі невідомо» (»Те, про що мріяли у часи Гійома…»). Та через кілька сонетів сумнів щодо цього пріоритету переведений в іншу, моральну, площину:

Про що подумав богослов Пулюй,

Коли дізнавсь про витівки Рентгена?

Нехай собі! Господь не чистоплюй.

А сонмі геніїв побільшало на члена.

«Про що подумав богослов Пулюй…»

Тут речі названо своїми іменами, хоча переважно поет вдається до натяків, розшифрувати які допомагає те, що основна деталь подана у ланцюжку з іншими, спорідненими, як у сонеті «Примари ходили над збитим літаком…», де збитий літак наче й не збитий (»правда, літак не вважають збитим»), але все ж поставлений у ряд подібних «катастроф» (Катині, Биківні, Грозного…). Деякі з подібних натяків ще свіжі в пам’яті (»руками, які не крали»), деякі вимагають обізнаності з літературою і мистецтвом (»білий птах його сну має чорну ознаку – будівлю Центральної Ради» – «Похорон Юрія Іллєнка»). Іншого разу деяка перестановка у прізвищі зроблена не з наміру натякнути на прізвище справжнє, а з потреби висловити своє ставлення до певної постаті, впізнати яку легко за родом її діяльності (»Бодя Дупка – болігард, блазень при королях…»).

Загалом, занурюючись у течію авторської нарації, спостерігаєш, як змінюється тональність манери: від густоти й багатоплановості метафор до посилення іронічних та саркастичних нот, а далі й елементів пародії, гротеску та цитатності, що сигналізують появу ознак постмодерного письма. Вони помітні на рівні від мікрообразів (»с винцом в груди», «пік серця глаголом») до ремінісценцій з дитячих скоромовок (»Привіт від Пилипа з конопель, А в Пилипа халупа в Алупці»). Останній образ за конструкцією нагадав із В.Маяковського: «Она из мухи делает слона, а потом продает слоновую кость». З постмодерністів у текстах Ю.Буряка згаданий, здається, лише Мілан Павич з його «Хозарським словником», зате багато імен авангардистів – Олександра Архипенка, Михайла Бойчука, Давида Бурлюка, Михайля Семенка та інших – явно видає його симпатії.

Окремої розмови варта віртуозність звукової оркестровки, коли евфоніка, помимо впливу на звукову пам’ять читача, породжує несподівано точні смислові сполуки (»кров з коругов», «кияни мене киями ледь не забили», «Лазар воскреслий з лазером», ніч тягнеться «від місяця темним Пслом, янгол співає псалом»).

Від естетичних засад постмодернізму Юрія Буряка, на моє переконання, відрізняє те, що він не піддався філософії релятивізму, і моральні категорії мають для нього об’єктивну вартість, і оцінка історичних подій не сприймається як одна з нескінченно можливих інтерпретацій з однаковою претензією називатися правдивою. Тому прийом пародіювання розрахований не на висміювання пародійованого твору, а, радше, на альтернативний погляд. Чи не тому в текстах Ю.Буряка так багато парадоксів, що суб’єкт його лірики не може збагнути трагікомічний зміст багатьох речей, які він спостерігає навколо, наприклад, те, що «Буржуї шанують своїх героїв, Які захищали соціалізм», або «Чому Ізраїль це добре, А Україна не може бути державою», як пояснити, що «На кожен кивок пан-ського пальця Ми готові плювать на свою історію». Деякі метафори пое-та можна назвати формулами макабричної епохи, як оцю з «Хрущовської дачі»: «Він парад приймав, як зек останню передачу».

Мандруючи у парадоксальному світі його образів, мимоволі ставиш собі запитання: а як охарактеризувати поезію Ю.Буряка як власне естетичне явище, до якого стилю її віднести, у шухлядку якого відгалуження вмістити? Такі роздуми могли б бути довгими й безрезультатними, якби на допомогу не прийшов сам автор і не сказав: «Ти чуєш, як пульсує давнина З бароко, і з ампіром, і з модерном» (»Архітектор»), підкреслюючи різновекторність і водночас рівновартісність усіх стилів та їх взаємне перетікання. Цей стилеобіг через усі три поетичні книги Ю.Буряка, складаючи в принципі одну книгу, попри різні стилево-жанрові окреслення кожної з них. Бо коли поет «як в єресь вдався у сонет, то він дійсно в цій формі (і в цім жанрі) виступає єретиком, заперечивши всі приписи й канони цієї структури, крім хіба що чотирнадцятирядкової канонізованої строфічної будови, та й то з ламанням рядків та довільністю римування. Не тому, що не зумів би дотриматися цього канону – у «Колі навколо є бездоганні зразки як італійського петрарківського, так і англійського шекспірівського типів. Але це радше винятки, аніж правило. Розчарувався б і той, хто хотів би прикласти до сонетів Ю.Буряка вимог «суворої простоти» і «контура строго». Найбільше збереглася драматургійна конфліктність, та іноді сентенція, та переважно не як висновок, а як запитання чи парадокс. Як свого часу Леонід Пастернак висловив потребу іноді «впасть, как в ересь, в неслыханную простоту», наш поет такою єрессю для себе міг би назвати сонет, та все-таки «зупинився на якомусь ізмі». Усіляких «ізмів» у поезіях Ю.Буряка справді багато, вони увійшли і в його сонетарій «Кола навколо», і в епітафії та фрески книги «Tabula rasa», і в «Зимові арабески» циклу «Амальгама», і в «Орільянські елегії…»

Поет наважився й на більший рівень гри з читачем, коли вдався до прийому містифікації, змоделювавши цикл «Листи до Вальгія» як переспіви з давньоримського поета Горація (ім’я Вальгія як поета і як друга Горація справді відоме в літературі), але не відомі Горацієві листи до нього. Автор переконує читачів у «достовірності» джерела своїх переспівів: в основу їх буцімто лягли листи Горація до Вальгія, переписані на пергаменті – дуже пошкодженому – в часи раннього Середньовіччя. Ремарка до цих переспівів по суті дешифрує коди тексту: «Схоже, переписувач мав лише приблизне уявлення про Горація та його сучасників (Цезаря, Брута, Корнелія Непота та інших), оскільки всі імена, згадувані в листах, не мають жодних історичних прототипів. Єдине, що приваблює в цьому листуванні, – достовірність психотипу римського воїна і поета в часи нелегких випробувань для Риму і його громадян. Дешифрування текстів триває». Не єдине, але важливе, «що приваблює в цих листах», – співвіднесеність реалій і психотипу у цих переспівах сучасним реаліям і сучасному психотипу «без жодних…прототипів». Вони вгадуються, хоч автор не вдається до модернізації до такої міри, як, приміром, австрій-ський письменник Крістофер Рансмайр у романі «Останній світ» (Orbis uktimus) про Овідія, у тексті якого натрапляємо на реалії цілком сучасного життя (кіносеанси, преса тощо).

Натомість у «Колі навколо» маємо розділ перекладів Юрія Буряка. Хоч вони й відібрані з перекладацького доробку поета, та все ж дають уявлення про широту діапазону його зацікавлень: від давньої китайської поезії (Си Кунту) до сучасної (Йосиф Бродський). Те, що переклади укладені не за хронологічним принципом, натякає на авторську логіку у формуванні розділу. Михайло Слабошпицький у передмові до збірки «Коло навколо» стверджує, що робота над перекладами могла впливати на ви-пробування себе в різних поетичних формах на чужому матеріалі, зо-крема, збагачувати прийоми епічного мислення.

Усе це підтверджує висловлену вже раніше думку про характер епічного мислення Ю.Буряка як «вписаності» його героя у потік історії, як «виламування», за словами Павла Мовчана (передмова до книги «Tabula rasa»), «з профанного пафосу в сферу ідейного логосу». Тому й переклади поета органічні в системі його образного світу, який «зшиває різноманітні сюжети». Тут справді пульсує жива кров мистецтва, яка об’єднує і бароко, і модерн, і всі інші стилі і напрями, вироблені поезією різних часів і народів, у єдине ціле, що збагачує людину і не дає навіть у важкі часи збідніти душею.