Досвід Юрія Буряка

Павло Мовчан

Досвід. Це те слово, яким можна схарактеризувати новий період у творчості Юрія Буряка. Досвід життєвий, досвід творчий, досвід духовний, досвід інтелектуальний… Лише набувши такого сумарного досвіду, можна виходити на такі співвідношення людини та великої історії, щоб збагнути драматизм цих диспропорцій. Здається, Юрій Буряк виробив власні методи аналізу історичних травм сучасної свідомості, травм душевних, які він не соромиться пойменовувати. Тому його поезії повні несподіванок у своїй відвертості, і є, – за висловлюванням Алена Бадью, – процедурою істини. Цей аналіз відбувається на молекулярному, смисловому і емоційному рівнях. Кожен його твір – це немов фрагмент якогось одного монументального твору, тому там так багато відсилань, так багато адресацій до різноманітних джерел: від політичних до фольклорних, від історичних до філософських…

Кожен текст вкладається як певний смисловий пазл, скріплений інтонаційно, хоча поетична мова весь час ніби видихається: від голосної вибуховості до стриманого речитативу. І справжня, природна поетична мова, що є вищою формою існування мови взагалі, немов пересотворює поета. Структурні, семантичні, поетичні та концептуальні порівняння в Ю. Буряка ніколи не вмотивовувались фонетикою, тому він досягає такого високого ліризму, бо відвертий у своїх творах-сповідях, де важлива не майстерність, а правдивість почувань. Саме тому він виломлюється з профанного простору в сферу дійсного Логосу. Того Логосу, завдяки якому постав Господній світ і в якому перебувала людина безгрішна – в раю, з якого ми всі, власне, і вийшли і від якого ми всі віддаляємось, відокремлюємось, відступаємось, як від ненастанного джерела щастя.

І це чи не є головною темою другого періоду творчості Ю. Буряка. Бо як на мене, то це є надсюжетом, який зшиває різноманітні фрагменти. Реальність щастя, барвистість, неповторність, щільність світу, абсурдність будь-яких розривів, розлук, агресій, конфліктів, – це все є темами того високого ліризму, епічної “саговості”, що виокремлюють творчість Юрія Буряка з того ряду поетів, які “засиропились” у власній самодостатності. Справді, він досяг тієї високої ноти ліризму, яка, – за висловлюванням Й. Бродського, – недосяжна в людських стосунках. “Я був і не тим, але ти була та… Оріль голуба і безсмертник, Текуча блакить і трава золота. Вже варто за це лиш померти!” Простота висловів вражає. Честолюбство, бравада, позерство відійшли разом з молодістю. Набуто відповідного досвіду життєвого і творчого. Мудрість і душевний спокій не ховаються за штукарством.

І тут справа, – як казав Джуліан Барнс, – “не лише в смиренні перед вічністю”, справа в іншому: “лише з віком досягаєш тієї простоти висловлювання”, яка свідчить і про набутий не лише життєвий досвід, але і духовний. “Згадаєш косаря, косу його й мантачку, гадюку в курені, в долині дику качку, кабицю і город, і вросле в грушу бильце. Згадаєш косаря, степів залізокрильця. Як він ішов на смерть з селянською косою, а смерть була, як твердь, – вселенською тюрмою. Його спустив Господь з небес у недорід порятувати нас, бо вимирав наш рід!”. На перший погляд текст перевантажений прозаїзмами, але, читаючи текст за текстом, приходиш до усвідомлення, що Ю. Буряк добре розуміє, наскільки спорідненими є слова поетичні, філософські, метафізично навантажені. Як людина, котра все життя професійно працює зі словом, він, так би мовити, відчуває його зсередини.

Новаліс, як відомо, філософію називав граматикою поезії. І не дивно, що поет вдається до певних сентенцій, до метафізичних смислових згустків, які, як зауважив М. Слабошпицький, нагадують поезію Й. Бродського. І це не дивно, адже Ю. Буряк досить майстерно переклав його твори, знайшовши відповідні творчі ресурси для надскладних ретрансляцій. Мене особисто вражає інструментальність інтелекту Ю. Буряка, його логічна чіткість, ґрунтовна ерудованість, політична відлунність і певна розумова ощадливість. Кожен цикл віршів – це система духовних орієнтирів, де позачасовому і надситуативному та історично необумовленому відводиться чільне місце. “Ось акінак з горбів олександрійських, а це – трипільський посуд. Це – Дарій. Це – його розбите військо, у мертвий Час відкрите око, осуд в очах святих, яких за безцінь продакють гешефтярі всієї України прибулим здалеку екзотики ловцям, аматорам з грошима, відомим клеркам й нації отцям”.

У цих творах присутня і філософія і антропологія, і історія й публіцистика. Інтелектуальний досвід поета виявляє себе в кожній складовій його таланту.

“Вже на вершечках туй дрозди співають пісень кохання до самоза… до самозабуття, вже ніч для них не ніч, і не розплющать віч, співаючи, вслухаючись у лад мелодій, що ідуть до горлечка з небес – для множення шляхів небесних звуків крізь горла дрозденят, і чим глухіший сад і чим глупіший час, тим голосніший спів, у пітьмі, в садибах давніх літ…”

Ми справді пересвідчуємось в тому: цей текст є смисловим і образним пазлом, який уляжеться в широкий образний контекст часу. Тому не випадково поет перемежовує силабо-тоніку з верлібром, а візуальну поезію з прозою. Створюється фантасмагорична картина світу, який дозволяє нам сприймати його з різних ракурсів. Великий поетичний простір, який досягається не лише завдяки стилістичним перемиканням з рим, метру та строфічної організації на верлібр, на прозу, дає поету небачений внутрішній простір самовисловлювання та самореалізації, виявлячи кожну похибку в доборі лексичному. Проте створються умови недовисловленості, варіантності тлумачення, чуттєвої розмитості, і в рамках одного тексту довільно міняються параметри теми. Здається, ми маємо величезне поле експерименту; насправді через певний проміжок часу, заглиблюючись у твори поета, ми помічаємо природність його інтонацій, смислову густоту, що зумовлена широтою поглядів та висотою інтелекту автора своєрідної енциклопедії сьогодення в новому-старому жанрі: поезії… Письмо його доведене до автоматизму, пластика – неймовірна, рими – найнесподіваніші… а відмова від складних метафор, до яких тяжіє сучасна молода поезія, оперування смисловими зміщеннями, часовими тектонічнми зсувами, свідчать про високий ступінь майстерності, яку демонструє поет в останніх своїх книгах. Перед нами постає Поет – несподіваний, непізнаваний, видатний, глибокий, самобутній, сучасний, масштаб якого співмірний визначним поетам сучасності.

Стаття опублікована як передмова до збірки поезій «Коло навколо».