1. Дрюківка

Юрій Буряк

Він стояв у сінях під абрикосою,

громовідводу маяк на могилі

сарматській час ловив (прозу Музіля

місцями заляпано воском),

гени ворушачи, пам’яттю хромосомин

належачи лукам альпійським,

переводив погляд на степ орільський,

де міраж летів перед зором, як спомин;

сад старий починав здавати

дерева по черзі: усохла слива,

далі була абрикоса й сливе

груша (зі щепою вишні), дичка, саду

окраса; колодязь цепом бряжчав щоранку,

час намотуючи або опускаючи різко,

на корі абрикоси кожна шрамина й риска

промовляла до нього, немов оракул;

часу циркуль в одній був екосистемі,

кола звужуючи циркуляцій

вод підземних, він, як Горацій,

джерелом виходив і опановував тему;

мальви розсипом самосійно

вибухали мінами серед подвір’я,

як артобстріл кандагарського передгір’я,

маками смерті дмухаючи сновійно;

між Великоднем Навським і горобиною ніччю

у дзеркальці велосипеда таємницею зайчик

ловив у пучок перспективи здачу,

дачу, дичку та інші дива оптичні

з громовідводом і з блискавками у скриньці

чорній – на чорноземі на Орелі,

з листям, брилами карамелі,

з течією струни по скрипці;

він стояв у сінях, і скла квадрати

під кутами відбивали сонячне сяйво

і спалахували по черзі, як щойно мальви

чи за шахів трибом вогонь з гармати;

запах ясел і сіна з-за тину слухом

він сприймав як пісню волхвів, а спеку

й тишу денну – як небезпеку,

що за ним ішла, мов сіяч за плугом;

був хітин і той незгірш перламутру,

шкуру гадів-блискавок із небесної скрині

він беріг як фарбу псалмів біблійних

чи сувій, на якому писав би сутру.