7. Лип’янка

Юрій Буряк

У верхів’ях Орелі, в заплавах, пущах,

межи гірських займищах з севруками

ти на півголови йдеш понад роками

з очеретяними качалками, і чим дужче

втомлюєшся, тим тобі легше,

навскіс кручі сходиш на панську гору,

звідки видно Корибутів і Марію Вечору,

і як гаєм глодовим перелітає вершник,

паче ворон, в акустиці межиріччя

ставить голос, як ставив 1000-річчя тому,

і крилом прокреслює чорну кому

чи в польоті слів, чи на стиках речень,

адже вбита лисиця на шляху повороті

чи гадюка біля старої дровітні

промовляють більше, аніж новітні

діячі, криводушні і прямороті.

З пустки раптом виймуть портрет Шевченка

з написом, де ні титла вже, ані коми,

що тепер не належить уже нікому

і помре в цій пустці він, як лелека,

що на зиму лишився в гнізді вмирати,

в тумані холодному кличе гейтом,

а його забілює гейби крейда,

від Орелі стелячись попід хату.

Де гуляли головані з в’язями,

дуб де морений і на нім черепахи

і при березі довбанка із брилем рибалки,

розмір вірша не вписується в гекзаметр,

а проте в усьому така епічність,

надто – в травні, із солов’ями,

коли греблі рве й рукотворні дамби,

що,здається, мелос наш це – античність.

І очистивши піч етнічну від сажі,

автохтонні, не вигадані погорільці,

до джерел йдемо, де кіно і німці,

де душа схибнулася, а пейзажі

неторканні з XVII століття,

крук де, панська гора, заорільські пущі

у вакацій дні де як райські кущі,

і усе це диво на цьому світі.

Не таксистові – Богові сплатиш таксу,

дна Орелі за раз діставши,

ти завдячуєш тим їй, що це назавше,

а не тільки миттєвостями релаксу.