Архілох

Юрій Буряк

Старий солдат, шинеля барви хакі,

іде поміж вітрин нових епох

з пов’язкою на лобі, ще без милиць:

він – ветеран всіх війн, він – Архі-лох;

усі, хто не помер за ту ж ідею,

і хто помер недавно і давно,

пливуть за ним, як натовп по Бродвею,

у лахах дервішів і строях доміно.

Старий солдат усіх їх пам’ятає,

маразмом не потятих, молодих,

а дехто з них помер також красиво,

отруєний своїми за своїх;

він бачить їхні скривлені обличчя

(аби ж то з відбиття кривих дзеркал!)

і дивиться, чи поглядом горить ще,

чи попелом узявся їхній шал.

До жодного не має сентиментів

старий солдат, коли той не помер –

усі вони в нових дзеркалах смертні,

безсмертним є хіба що лиш Гомер;

і гомеричний сміх з усіх відбитків

на скло вітрин лягає звіддаля.

Дивитися йому на себе гидко,

і він, йдучи, з собою розмовля.