Новогурівка

Юрій Буряк

Хата під солом’яною стріхою.

Угорі – горище. Сад.

Це село було моєю віхою

Щонайменше років з п’ятдесят,

Більше, мабуть… скільки ж літ назад

Дід казав, що кожухи покрадено

Із горища злодіями в нас?

Коршаки літали над левадами,

В череді пастух Рябу там пас,

Гнав до ясел вчасно, чути бас

Бичачий в долині, ген за сливами,

Де копитом кінь баский

Парубка забив до смерті, зливами

Шелестять на пагорбі ліски

І в долоні діда – колоски.

Згадую щавель я біля глинища,

І навпроти хати – яр.

На горі, на белебні один іще

Двір, де мешкав злодій, що товар

Крадений возив десь на базар.

Тирло зеленіло за городами.

Коло саду – з глини піч.

Так було дитинно там і молодо.

Затемна виходили ми в ніч

З мамою моєю в сніжну січ,

Щоб дістатись вчасно Божедарівки,

Де автобус на Дніпро

Йшов через Фрайлебен і Адамівку,

Там був допр, де краденим добром

Скривджених займалося УГРО.

Якось на майдані бачив з дідом я –

Їх вели. Закутих. Трьох.

По сьогодні я про них не відаю:

Чи вони в чужий залізли льох,

Чи на іншу справу вів їх Бог.

Навесні той схил вкривали проліски,

Влітку – тирса-ковила

Гнала хвилі, грала сріблом з полиском

З хутора, що на краю села;

Плив у небі яструб і пливла

З тирлом, що було там до війни іще,

Супротивна сторона –

Німців-колоністів давнє тирлище,

Тих, яких поглинула війна,

Лиш зелене коло в полинах

На ґрунтах угноєних аж ятриться,

Буйно зелами горить.

Дід згори на бідці їде. П’ятниця.

Завтра буде Бога він молить,

Щоб скропив дощами жар суцвіть.

Під горою лиси воловодяться,

Перепілка під кущем,

І глибокі, як життя колодязі,

Хлів і стежка, вкрита споришем,

Де гарба з волами, в ярмах ще…

З міста в “москвичі” старому шулери.

Скупка. З яйцями багаж.

Тут. Де вбито розривними кулями

Німця. Чи, можливо, то був наш?

Не свого ж пустили у тираж!

Скрізь хати із глини, всі повалені.

Наче вимерло село.

Наче скрізь гроби стоять поваплені.

Може, кожухів і не було?

Дід розпалює етнічну піч.

Спалює газети. Палить Зло.