Циганський цвинтар

Юрій Буряк

Вони стоять на повороті траси

на повен зріст, як вої Хамурапі,

живіші, ніж були, і понад часом

виходять із маєтків на тераси,

пригублюючи божественний напій,

сивобороді ґендлярі з Озерки,

в них руки в перснях пахнуть анашею,

ніколи – в церкві, завжди – біля церкви,

з красунями в намистах і люстерках,

і з блиском у підкові й на ножеві,

із шатрами, возами і кострами,

з календарями, які час ламають,

багатирі з дрібним дешевим крамом,

щасливці завдяки жагучим драмам,

і сущі в тому, в чому смерть сама є.

Колись мені збиралась ворожити

циганка із ходою танцівниці –

волосся чорне, блиск смаглявих литок,

найкраща з їхніх п’ятнадцятиліток:

вузеньких стегон, пурпуру спідниці

і часу й місця не переверстати

у книзі, що її не дописав ще;

тоді ж її покликав Хтось Вусатий,

із табору, либонь… не дописати

ходи легкої, зниклої назавше!

Рідня її окупувала цвинтар.

Із загорожі дивиться на трасу

барон циганський. В’януть свіжі квіти.

Стара ворожка обіймає квіти.

А я циганку згадую прекрасну.