Орільська елегія (ХІІІ)

Юрій Буряк

В день виборів нового Президента

Зі сну зірвало ураганом тента,

І він розкрився гаїтянським жахом,

Та зупинився я не перед прахом –

Перед можливим розвитком подій –

Під оглядом, коли нема надій

Побачити земного раю рештки,

До краю догоряли головешки

Тих почуттів, які життя ламали

Деревам і хапались, екстремали,

За листя пломенами язиків.

І сум обняв мене. Але за ким?

Над берегами річки однієї,

Яка була для нас від панацеї

Далеким відблиском, якої не знайшли ми,

Хоч дальній вогник все життя нам блимав,

Я не впізнав її, але відчув

За сміхом, що з’являється з плачу

Акторок п’єс заїжджого театру,

Де божевілля підіймає ватру,

Й на тонкосльозу публіку з провінцій

Всією міццю вдаваних колізій

Обвалюється безум, що, на сміх,

Це тихоокеанський оберіг

Якогось Пасхи острова ламає

Видіння лад і каже, що з Ямайки

Воно прийшло, де рік нема глибоких,

І можна, отже, перевести подих.

Се божевілля, із якого зміг,

Як із плачу, я вичавити сміх.

Згадати всі, а ще й за іменами

Ті урагани, що пішли за нами,

Точніше, за тобою, я не зможу;

Крізь повені, рятуючись, проходжу,

В реальніших за цю реальність снах

Переживаю гаїтянський жах.

Чому Гаїті? Та тому, що поряд,

Бо по діагоналі просто з моря

Ми потрапляємо спочатку на Майямі,

А далі вже і ти не за морями,

Десь там, в якомусь іншому житті,

І я стою по яйця у воді

Й материка не бачу, тільки острів,

Не Пасху, звісно, бо на Пасху в гості

Я не поплив би до аборигенів,

В якому б не явилась одкровенні

Мені земля, де ти і де мій син,

Де я із вами з ураганом «Лін»

Чи «Габріелою» рятуюся від себе,

Де дощ як божевільний гатить цепом

По тенту, і не краплі, а струміння

Дощу унеможливлює видіння.

Я бачу нас молодшими, ніж є,

Обличчя перекошене твоє:

«Що з нами буде?» І в оцій стихії

Валами перекочуються мрії,

Стрибаємо на океанські сіті,

Як серфінґом навспак тієї ж миті

Відкинуті, зринаємо із хвиль

І виринаємо в День виборів, у штиль.

Тож ти лежиш на березі, до річки

Там стежка крізь ожину і порічки;

Ти майже гола розляглась на пледі,

Як Леда чи, пардон, майбутня леді,

І я тебе знайшов на схилі тім

У пам’яті, як у хліві, а втім,

До чого хлів тут? Якось в Україні

Колись одній привидівся дитині

Із сіном хлів, де яблука і груші

Лежали, і туди крізь мальви й ружі

Вилася стежка, вкрита споришем

Від дерева, пробитого ножем.

Там свіжували тушу із теляти,

Що в дивину було спостерігати,

І там стояла двоколісна бідка,

І кінь хропів, одлякуючи свідка

Невільного патріархальних див;

Сюди, до речі, вплівся б сей мотив.

Тож біля річки ти сама лежала,

Та раптом берег весь покривсь металом;

Із риштувань, поділених на межі,

На березі, від тебе протилежнім,

Над берегом росли особняки;

На ланцюгах опущені гаки

Чекали кораблів із океану,

І невідомо, вечір чи світанок

Цю нашу дивну зустріч супроводив;

Бетоном скуте, ледь цідило води

Вузеньке річище знайомої ріки,

Колючий дріт обвив особняки

Незнаної у цих краях рослини;

З-за ґрат дивились нерпи і пінгвіни,

І з тіні у воді старої хати

Під стріхою дивився алігатор.

Ти піднялась нагору й ми пішли

Тим берегом, що вільним був, коли

Над стежкою, яку нам перетнули,

Із кресленням стояла Вельзевула

Настирна і липка хирлява постать;

Він креслення розкрив, з якого острах

На тебе перекинувся, і щез,

А замість нього в огорожі пес

На ґрати кидався. Його потужний гавкіт

Звучав із соло лісової мавки

І скреготали будівельні крани

Над замком, що постав аеропланом,

Вмонтованим у берег серед піль.

Це був кінець. І це була Оріль.