Ботсад

Юрій Буряк

Під малазійським виноградом диким

дівочим,

що присмоктавсь до плитки на стіні,

я десять літ, як марнотратець, творчо

поводився з відпущеним нам віком;

залізне дерево горіло у вікні,

як спалах бунту проти псевдозодчих,

і листя затуляло очі

вікнам,

втім, опадало регулярно в жовтні –

жовтіло,

тоді багрянцем бралося до кро-

ві, серцем дівчини, і пломеніло

з любов’ю невзаємною, бо в жодній

я не впізнав тебе, і не моє ребро

твою основу виявило й тіло

дало тобі, палахкотіло

в сотнях

і міріадах форм, що відмирали,

й постати

із мертвих знову мали навесні,

тим часом поки я з-за винограду

мотатиму, що інші не мотали

за гратами на кожному вікні,

і думатиму – тільки б не програти,

хоч, як трава, зникали дати –

равлик

часу їх нищив, і магнолій білих

квітками

найпершим залпом справджував сезон

цвітіння, і з’являлись перші вампи –

розвідники-джмелі, що білотілих

магнолій цілували і в полон

за ґрати потрапляли наших камер,

співкамерники, разом з нами

бились

об скло; рододендронщики й розисти,

й плавучих

рослин спеціалісти часом нас

навчали правил виживання, в учнях

я мислити навчився поза змістом

реальним; по рослинах міряв час

й веґетативним голосом озвучив

слова святителів і мучнів –

істин

я за словами тисячі розгледів,

збагнувши:

їх треба осягати раз у раз –

вони, як і дерева, повні зрушень

і циклів, і лише своїх секретів,

що мають їх охороняти і від нас,

від наших втаємничень і минувшин

і розутаємничень, вужче –

смерті.

Шипшина Роксбурга з китайським садом

зразково

являла сутність справжнього життя,

за десять літ і я не бачив, з кого

і з чого б цвіт у небуття не падав

і не ставав духмяний плід його сміттям.

Та зерням у плодах ставало слово,

і це, кажу, було чудово.

Правда.