Поема ботсаду

Юрій Буряк

Леґенди Ботсаду про круків, про місто підземне

в підземній частині живі ще донині,

тут може з’явитися за годину до півночі

дух Траутфетера чи Роговича,

іноді лиш долинають, наче із іншого часу,

звуки великого міста, палкі промови нуворишів

революційних, пісні демонстрантів,

дудіння тифозі і шум стадіону на матчах

з «Рапідом», «Манчестер Юнайтед» та ін.

Тепер його монстри довкруг оточили

і гатять недоумки, чада буржуїв нових,

по деревах з ракетниць, птахів розганяючи з гнізд;

коли з «Калібана» виходять повії,

в авто їх чекають якісь іноземці з масними очима,

а Флора із глеком ллє воду у мушлю

і думає про своє, про давні леґенди саду і парку;

найбільше їх пов’язують з круками,

що більше ста років живуть у саду,

круки чують на відстані вашу стривоженість

чи хвилювання, і хоча би коли у стані такому в саду

з’явилися ви – почуєте з темряви їхнє крячання:

мовляв, заспокойся, бо станеться лихо;

найцікавіше спостерігати за ними, коли вони виводять

нащадків (іноді – до чотирьох незграбних великокрилих

пташат; у травні, в дні, коли сад залишається сам наодинці

з собою, круки ходять травою гуртом, іноді чути, як дорослі

попереджають дітей про небезпеку – появу собак чи людей,

чи сірих ворон; сірі ворони влаштовують з круками цілі бої;

якось я бачив, як із високої оранжереї падав по склу накриття

старий крук, а навздогін за ним летіли сірі ворони,

б’ючи його дзьобами й крильми, збитий на землю,

він ледве розправив крила з просвітами між пір’їн

й зник за межами парку під щільною опікою

молодих сірооких ворон; якось я бачив, як він,

мов коршак, піднявся у височінь (ворони летіли за ним),

а тоді стрімголов почав падати долі (ворони летіли за ним),

він спиною падав, тоді різко крила розкрив, гальмуючи рух,

і повільно почав швидкокрилих ворон молотити;

часом під їхнім гніздом були мертві сірі ворони,

що полягли, захищаючи гнізда, захищаючи гнізда

й потомство від круків; щоправда, у Києві сірих ворон –

тисячі, а круків – одна лише пара, і та з роздубовою

забудовою десь відлетіла цієї зими, можливо, повернуться ще

(їхні діти, коли виростають, летять, очевидно, в ліси

під Києвом, у місті ніхто не лишився, окрім упійманих

в підлітковому віці й посаджених у вольєри).

Історія білок Ботсаду – сумна і трагічна,

всі вони майже загинули через бомжів і котів;

я бачив їхні весільні ігри – як вони бігають

довкола стовбурів, як білченята на верхів’ях

дубів бавляться в про?світі крони; як білка

переносить їх у зубах, як виходять вони

на стукіт горіхів; усе це було, коли люди були

добрішими й час був трохи розумніший,

мабуть; про дятла я ще розповім – не сирійського,

якого всі бачили, а поліського – попелясто-зеленого

з дзьобом червоним, дятла, схожого на Чарлі Чапліна,

втричі більшого за сирійського, він видзьобує мурашок

із мурашника, має голос такий, що все кидаєш і

виходиш поглянути, що це за птах об’явився,

що це літає по саду;

крізь дерева на всі свята чути дзвони собору, в якому

бувала вся українська еліта останнього півторастоліття

і багато цікавих дітей, що стали видатними дорослими –

Вертинський, Сікорський, Лифар… і всі вони сад свій любили,

мало кому відомо, що й Олександр Архипенко виріс у цьому

саду, тут прогулювалися імператори, виступав перед чехами

Томаш Масарик, Голда Меїр каталася на санчатах…

Сад у далеч летить зі своїми каштанами, зі своїми

кизиловими і магнолієвими, дубами і кленами-автохтонами,

сакурами, японською вербою, каркасами з Галікарнаса

і залізним іранським деревом, сукулентами й пальмами,

найбільшою й найстаршою в Європі, до якої, коли вона раз на 20

років квітне, люди сунуть, як у мавзолей Тамерлана; гінґо і туями,

сад ожинно-шипшиновий із леґендами про знаменитих ботаніків,

їхніх дружин, Барсів і Лордів, про вічно живого Безхвостого,

найхитрішого пса, в 100 разів розумнішого за пліснявооких гицлів,

двох братів-кошенят осиротілих, і загиблого Василя –

кота, що збирав данину з відвідувачів, з кожного персонально,

як справжнісінький рекетир, про Вареника, теж кота, про лисицю,

про їжаків і дроздів, синичок і сойок,

про крука підстреленого вартовим недоумком з автостоянки

під час паніки з грипом пташиним

(якби йому яйця відстрелили, це було б справедливо),

про найкращих моїх авторів,

про снігову завірюху над вікнами, які тут світили в темряву впродовж

10-ти моїх літ – в ніч, у мовчання неймовірної сили біострумів,

в яких люди часом губилися як одновимірні тіні.