Укра(дена кра)їна

Юрій Буряк

Гаразд, я перейду майдан –

гайну у стайню чи зайду в нічний вокзал,

піду по сходах, зіткнуся у буфетній метушні

з колишнім зеком, пригощу портвейном,

ніч перекантуюсь у залі для транзитних пасажирів,

де на екрані ненаситна діва

жуватиме чиюсь товсту сардельку.

Туман повзтиме під старим вокзалом,

помножиться на привиди, котрі

пливтимуть вздовж перонів, норовлячи

до вікон зазирнути: на Європу

нічні експреси, повні носорогів,

рушають з мороку і тонуть в молоці.

Тиняючись, триматиму в руці

як знак опізнавальний парасолю,

що натякатиме на затишок родинний,

з кумедним набалдашником, який

прийняти при бажанні можна за жезл Пріапа.

Чому його постійно підривають,

цей ящик, що ніколи не згорає,

в якому я тепер шукаю, смішно,

бодай на ніч супутницю з вод Орка

із ризиком знайти зненацька Долю?

Чи волю загубити, чи, фриволю,

не вийти із піке від алкоголю,

бо “зек” схиляє зняти двох буфетниць

і кожну відтарганити у два киї.

Це хід непередбачений, але

вокзал за це понад усе люблю я”.

Був дощ, коли я вислизнув з емалі,

покинувши майстерню О.А.Б.,

і знову опинився на вокзалі,

де рано-вранці здибаю тебе.

Біля парапету до входу в метро “Вокзальна”

стояла черга із пасажирів вранішніх поїздів,

була ця здибанка віртуальна,

як храмові образи у проточній воді.

Чим мене Бог намагнітив – флюїдами чи словами,

музикою Олега чи Олександровими образами?

З якого іконостаса зійшла левкасом ти у свої 20 літ,

київські храми знають – Феодосіївський і Володимирський

і набережної граніт.

Я був голодний як вовк

і в Андріївському салоні Архипенкові ню

обіймав як живу:

місяць минув, як літак взяв курс через океан;

повз першу платформу пройшла дрезина,

підіймався ранок першої осені… поливальна машина

обігнула квітник і трамвайну колію

і з нічних програм крізь тяжке похмілля

монітор висвітлював лиш TV “Магнолію”.