Дніпровські мости

Юрій Буряк

Вимах моста Лоцманського ажурними дугами металевих прогонів, гудіння ферм над Самарою, коли пролітають на південь пасажирські експреси, міст, де Дніпро приймає води Самари (чи навпаки), гирло, де стугонить вода і ловилась найбільша риба;

я над Дніпром, пізня осінь, зима, піді мною іде електричка, яка пам’ятає сонце у фермах на залізних стовпах на болтах, як моя поема про місто п. н. “Болт”, як заповіти Бардадима і Яворницького; тут махновські тачанки циганською валкою йшли на південь і влади не втримало військо Петлюри під натиском червонотроцькістських загонів;

мости, піді мною все місто, вогні і кохання, в палаці Потьомкіна румба і самба, танцівниця, що фламенко пролітає над темним фарватером від Монастирки аж до Амуру, повз Довгобуд, перед Новим, уздовж Воронцовки і островів з одинокими пляжниками;

металевого мосту мелодія ферм і прогонів, праворуч – вогні Річпорту; як Річ Посполита Україною, ностальгуєш коханням Великого Гетсбі, на серветках у надряпаних віршах для королеви із Шантеклера, в “Чоловіка і жінці” мелодії й віршах Аполлінера на морозяних течіях понад перилами вертеріанської смерті;

хтось тебе бачив реально в “попоні” (не в “Ніппоні”, не в “Хонді” й “Тойоті”), а в попоні з помпоном над кумполом, як в арлекіно, насунутій (ким?) на голову, задубілим назавжди, колодою, у вінках ще з торішніх русалій (сатурналій, точніше), поталі у талій воді, де розчинено талій, чи калій, чи кал віртуалій міфічної кулі, що насправді була металевою і гуляла в уяві, збитошники і глузуни, що на поглум воронам кинули тіло на стрижень ріки (це моє, а Романова Жені – під парканом заводу); так, я підходив до краю безодні на мостах – на Самарському і на Новому, був на межі вагання, яке переміг той, хто кинувся два тижні тому на Петрівській алеї з Моста самогубців закоханих: смерть – Танатос, яка увірвалася в Ерос, як суховій із пустелі спекотної в море;

хто ходив на твоїх парапетах у білій сорочці і стрибав між биками, точно знаючи глибину, той щасливчиком був, але ті, хто проплив, мов колода із лісоповалу, хай завдячують світлу підводних світів, оддзеркаленням нашим, і шаленому сонцю крізь ферми і скло поїздів.