Паровозний цвинтар

Юрій Буряк

Тут стояв постамент із вусатим тираном на квітнику перед розгоном колій, за якими було кладовище старих паровозів із котлами і вікнами, куди молодий кочегар міг дивитись, коли пролітали все ті ж краєвиди зі снігами, хатами, озерами і річечками, порослими лісом, аж до Кракова, повз Перемишль, куди його потяг віз;

він пам’ятав стрілянину в лісах підкарпатських, тих, котрі бігли за потягом чи стріляли в людей на дахах вагонів, чи відстрілювались, він був кочегаром, його вкинули в тамбур, взяли до кабіни, в руки дали лопату, і він кидав до топки вугілля; якось виліз на тендер і побачив людину, що вугілля скидала додолу, на ходу, і уламком важкого антрациту поцілив у постать і вона захиталась, і дим паровоза налетів, а коли дим розсіявся, постаті вже не було;

паровози, як люди, – породисті, ушляхетнені чи посполиті; найшляхетніший, у сіро-сталевій формі, мов кітель генералісимуса, стояв біля підстанції на постаменті на рейках обтятих, із задертою головою у кашкеті, на якому був напис “Вперед, на Запад!”; дверці його застібались на ґудзики золоті святкового кітеля, над трубою свисток паровозний висвистував перемогу Добра над Злом, потяг віз до Потсдама тирана і переможця; тут збиралися люди з депо і старі вояки, з кожним роком старіші, в орденах і медалях, а коли напивалися, можна було медалі – “За отвагу”, “За взятие Будапешта”, “За Халхин-Гол”, Хрест Георгіївський, “За усмирение Польши”, навіть Зірку Героя – біля нього знайти;

а були паровози, що роками стояли в мазуті і кіптяві з чорними пустками замість очей, старі і забуті, і навіть сусідство заводу з переробки металу не впливало на долю велетенських розбитих машин; щось подібне я бачив на цвинтарі барж на Дніпрі й субмарин у порту Інкермана;

о старі паровози, залізні мости, що гудуть над Дніпром і Самарою, як епоха, яку я застав ще, з ліхтарями кондукторів на останніх вагонах, я знав їх живими;

вони, як і люди, і їхні лікарні – заводи Паровозоремонтний, Вагоноремонтний – світили дахами скляними цілодобово в автогенових зблисках, нелюдському скреготі ферм, торосів із балок і тросів з металу, завтовшки як палець Самсона біля Дитячої залізниці, як дивитись напроти сонця в левову пащу з фонтаном, яку роздирав сей біблійний герой на озері в парку;

кожне із цих металевих чудовиськ мало карму свою і мужньо несло її крізь життя: скільки загинуло люду в аваріях і катастрофах, у пожежах і під колесами чорних кентаврів з тяжкою печаттю в металі, в о?бразі, в генах залізних під шаром пам’яті і мазуту;

був мені сон: біля будки стрілочника перед мостом пішохідним, за півкілометра від станції по прямій і за триста метрів од потсдамського красеня по діагоналі, інкарнований у Самсона, лоб у лоб з паровозом підіймаю його руками і ставлю ребром на колію, він свистить і колесами крутить, а моя тітка, в минулому машиніст комсомольського призову першої п’ятирічки, сталіністка, на сталевому ланцюгу розвертає кран із трубою і поливає мого паровоза водою моєї станції вузлової, і мене обливає там, де стоять металеві монстри на цвинтарі.