Вбиті озера
Юрій Буряк
Храм знайшов собі місце скраю лісу соснового, де було колись озеро, не болото, озерце, жовті півники в ньому росли просто при березі, і комахи, схожі на ковзанярів олімпійських, перетинали дзеркальну поверхню; жуки-плавунці з лапками-ластами часом лежали на спинках біля води, я ніколи не бачив їх у польоті, вони, як і риби летючі Уллісових мандрів, літали поміж водами наших озер (цьому озерцю пощастило, воно перетвориться, може, на купіль свят йорданських, а інші – ті, що загинули?);
їх засипали бульдозери шлаками, жужалкою (так називали відходи вугільні), брудною окалиною розплавлених руд, битою цеглою, склом і всяким непотребом у солярці і креозоті – їх засипали, наші озера зі світами підводними Божих створінь – риб, рептилій і плазунів, рослин дивовижних форм небожительських; їх засипали – з мальками линів, карасів і плотви, з черепахами, зі шкреками й бугаями, що вчили нас плавати під водою – зелені й сірі з лапами, як ноги аквалангістів, чемпіонів з підводного плавання, чи амфібій чужопланетних, з візерунками королівського почту вбрання і костюмів фрейлін царівен-криничок, велетенських вужів і леґендарних жовтобрюхів наших плавнів;
озера між Дніпром і Самарою, в шелюгах, на пісках океанського дна, тисячоліття їхнього спокою, їхнього птаства, їхнього рибства (не рабства!) і змійства – все загинуло враз від діяльності сих ластоногих, чревожерів і гівноїдів, що звуться людьми;
я плачу над пам’яттю дивних озер, межи ДНІПРОМ і САМАРОЮ, сумую за втраченим світом, який дарував повноту відчуттів розмаїттями форм, нескінченності біосу і відтінків краси; перспективу великого плавання на відстані, які переносили з неба птахи перелітні; з їхнім запахом відкривалися далечі океанів – ці пахнуть Кікладами, ці Адріатикою, ці низинами Нілу, а ці – островом Пасхи; запахами культур, островів і архіпелагів поміж полюсами земними; запахом одягу богів різних релігій; я плачу за втраченим світлом, за світом, убитим тупими створіннями породи нової людей ластоногих;
султани очеретів, спичаки наших предків, скиньте пух із насінням, хмарами білими пух очеретяний пам’яті, лети на озера інакшого світу, потойсвіття любові озерної, весен із невбитими водами, не з мертвим лататтям іржавої смерті, а з лілеями білими, прохолодним пелюстям і запахом чистих одінь з блакитного шовку наших озер, не спецовочним духом, не ватяним смородом кирзовомордих ваших убивць, чисті, прозорі осяйністю Божої волі, народжені духом божествен-ним білого крину;
озера – це Божий клин; Панчатантра говорить: якось мавпи самець на дровітні стрибав і побачив клин, який видавсь йому непотрібним; обома руками ухопився за нього, старчий бевзь, і висмикнув, та в деревині шпарина замкнулась, а в ній – і мавп’ячі яйця!
О Мавпо, ластоноге нашого темного часу! Часу кінецьсвітнього! Ти втратило яйця, а ми – значно більше. Ми втратили все.