«Я від тебе летів…»

Юрій Буряк

Я від тебе летів,

не рахуючи кривд і образ,

я летів і дзвенів мені танець з шаблями не раз.

Чари крешуть і леза на скресі горять,

над ангарами в заграви я опустив твою рать

і з кар’єрів твоїх вилітав, як за фарами КРАЗ.

Твоїх зимних цехів

залишав я назавше дими,

я хотів і зловив завірюху в обійми зими;

от, стою на летовищі, й звук двигуна

залишаю тобі, молодому, й твоїм скакунам,

і вирішую все тільки сам або з Богом самим.

Від бузкових садів,

молодих танцівниць, балерин,

голубів молодів на мостах, перед міфом руїн,

але вийшло на те, що не втратив й зерна;

і хоч тут виробляли ракети СС “Сатана”,

я туди полетів, де останніх не лічать хвилин.

І теплом твоїх днів

з теплохода, з вікна літака

ти світився й виднів і крізь тебе струмила ріка,

де губивсь у твоїх я красунях і днях;

і на цвинтарях, де між заток спочиває рідня,

що пливе в мою пам’ять з Дніпром по минулих роках.

Не любити посмів

твоїх владців і владцевих псів,

я косив і носив сіно інших, духмяних, часів;

видно, зглянувся Хронос, й повісив таки циферблат,

але щось з коліщатком, з пружиною щось, і невлад

бій годинника час позначає і маятник сів.

Хто забув, нагадаю, Дніпро не тримає ж бо зла:

я на тверді стояв, а вона піді мною пливла,

і тому – лиш тому! – я летів, що її не стає,

не за пафосом слів,

а за тим, що під ребрами б’є,

що ношу і люблю, чим покраяне серце моє.