Самарська затока

Юрій Буряк

Я стояв на березі по сей бік затоки, серед металевих огорож місцевого цвинтаря, який неймовірно розрісся за роки моєї відсутності, за роки моїх мандрів; ліворуч на піскових дюнах простерлися дачі; якби не вони, то цвинтар посунуло б ліворуч, на пам’ять осокорів і акацій, білих пляжів з виводком черепашат, з вільхами й бузиною (із бузини робили трубки, з яких стріляли вишневими кісточками), з глодовим деревом і – аж до олександрійських садів і Самарівки, що губиться за очеретами, де водилися зайці і ремези, де впіймали останнього лиса, аборигена самарських плавнів, де ловились гущарка (гущари? там було неміряно), круглі червонопері карасі (які петриківський старожил назвав дідів-ськими), краснопір і верховодка; були місця, де клював лише йорж, а дядьки ловили щук, судаків, окунів велетенських, жереха і сомів на бистрині головного самарського річища;

саме вліво я плавав затокою, коли підіймалася буря і хвилі з бурунами, які долав, були опором першим молодого плавця;

десь у корчах, у темних глибинах затоки водилася риба на взір отієї, яку упіймав найбільший рибалка Вузла, одноногий і однорукий, з протезами, одноокий герой Марка Твена і Стівенсона одночасно, що сома упіймав більшого за місісcіпського, який довго тягав по Самарі човна його з якорями; десь у цих чорториях водилась найбільша риба, і мій батько колись у нічну на те місце ходив, там були коропи із мусянжовим блиском кольчужного виду луски; а далі починалися плавні з очеретами, місця ятерів на линів і полювання на диких качок, і там я бачив червонокнижного ремеза;

силікатний завод затруїв твої води, о затоко, де плавання на човні оберталось пригодами з юними німфами, пляжницями у широких брилях і затемнених окулярах; відкриттями у “сфері інтиму”; життя дикої природи на лоні, де лоно було і дика жага освоєння космосу, глибинної оранки чоловічою плоттю, сюди усамітнювались парочки, тут берегом бігли наяди в купальниках божого крою; тут Дафніс і Хлоя пізнавали таємниці природи під берестом, випасаючи останню корову, селянський тотем, божество залізничного селища;

о затоко моїх собак і моїх молодих коханок, затоко травневих пляжів, роздягнених молодиків, які йдуть від човнової станції в плавках, і в кожного у руці – по залізному цепу або по штахетині; нещадні розправи, бої під високовольтною вежею і на дебаркадері, вода, забарвлена кров’ю; квітники у дачних садках, читання Бодлера з Галиною, майбутньою мамою Міли Йовович, на дачі онука махновця серпневої ночі;

праворуч цвинтар розрісся аж до фортеці, до ретраншементу; в цьому місці біля берега був гранітний кар’єр, довоєнний чи повоєнний, але схоже, що це було місце падіння метеориту, десь тут стояла Богородична церква козацька; кажуть, злодії в ньому топили жертв, прив’язавши до ніг каменюку, цей кар’єр був бездонний, ніхто не знав, куди він веде, в які підземелля, в які океани;

я сидів біля нього з молодою дружиною, літо було; що під нами було, я не відав – ані відстаней ні просторових, ані часових – хлопці казали, що цей кар’єр, як наскрізна рана землі, виходив таким самим озерцем на зворотному боці земної кулі;

колись понад озером цим спорудили трамплін на крутому березі – не прямовисному, а похилому; горе тим, хто не дострибував до води: я бачив хлопця з черепом, зшитим як панцир у черепахи – йому пощастило, друзі його не лишили в біді; ті, що на смерть розбивались, і потопельники-жертви випливали на зворотному боці Землі.