До римського люду

Квінт Горацій Флакк (переклад Юрія Буряка)

Два покоління уже знемагають у нас від терору,

Руйнується наш Рим своєю силою, –

Рим, що не здався на милість ворожого племені марсів,

Етруську рать Порсени зміг розсіяти;

Ні капуанці із гонором їхнім, ні лютість Спартака,

Ні алоброгів бунти в пору розруху,

Ані германці – Рим стримав і їхню орду синьооку,

Ні Ганнібал, жахіття наших пращурів, –

Нині загубить братів наших кров’ю заклятого роду

Й віддасть ізнову землю звіру дикому!

Варвари кіньми, підковами дзвонячи, в’їдуть у місто

Звитяжно, предків наших прах тривожачи.

Сонцем і вітром не торкані кості Квіріна –

Яка наруга! – ці зухвальці викинуть.

Всі ви чи, може, найкращі із вас дочекатися слова

Хотіли б, що стражданням край покладено?

Слухайте ж мудру пораду оцю – робіть, як фокейці:

Проклявши місто, все вони покинули –

Ниви і отчі домівки, безжально залишили й храми,

Щоб вепр і лютий вовк у них селилися.

Годі! Мерщій утікайте, світ за очі морем тікайте,

Хоч би куди вас вітер погнав, хоч в Африку!

Це до душі вам? Чи, може, хтось вас напоумить інакше?

Рушайте! В добрий час! Пускайтесь берега!

Та поклянімося всі: до тих пір, доки скелі не зрушать

Із місця, доти не буде повернення.

Нам корабля спрямувати додому тоді лиш не сором,

Коли омиє Пад Матіна маківку,

Або коли Апенін височезний повалиться в море,

Коли тварин жага пройме спотворена:

Стане з тигрицею лютою в парі любитися олень,

Блудитиме голубка із шулікою.

Череди лагідно й близько з довірою левів підпустять,

А цапа глиб солона звабить вирами!

Клятви такої тримаючись, що вороття виключає,

Ми всі гуртом чи кращі з нас – частиною

Стада безтямного геть утікаймо! Хай тішаться бевзі

На ложах згубних, марно сподіваючись.

Ви, в кому сила ще є, голосіння жіноче відкиньте

І мчіть хутчій повз береги Етрурії,

Манить бо нас Океан, що сягає теренів блаженних.

І ми тебе знайдемо, щедрий острове,

Де врожаями щоліта неорані землі рясніють,

Де плодоносить виноград без догляду,

Зав’язь приносить завжди безвідмовно галуззя оливи,

І плодом сизим фиги віть обтяжено;

Мед із дубів дуплуватих тече безупинно, струмують

З вершин гірських потоки водограями.

Там без принуки біжать за дійницями кози слухняні,

Корови йдуть додому з повним вименем;

З ревом не бродить ведмідь надвечір’ям там біля кошари,

З весною гумус не кишить гадюками.

Див благодатних знайдете там безліч: землі не змиває

Сльотавий Евр дощами безнастанними;

Сім’я родючого ґрунт пересохлий не губить нещадно:

Там стримує все владар небожителів;

Пошестей жодних там свійські тварини не відають зовсім,

Сил не втрачають, спекою знеможені.

І корабля Аргонавтів гребці у той край не водили,

Й Жона Колхідська не ходила берегом;

Суден своїх не водили туди й мореплавці-сидонці,

Й Уліссова когорта загартована.

Ті береги уготовив Юпітер для благочестивих,

Коли він золото потьмарив бронзою;

Бронзовий вік замінивши в окутий залізом, дає він –

Пророчу – людям доброчесним прихисток.