Початкова сторінка

Юрій Буряк (Київ)

Персональний сайт українського поета

?

1985. Повторення міфу

Юрій Буряк

Я бачив Царство Мертвих, світ Аїду

у карстовій печері під Афоном,

воно закарбувалося в підкірці

і разом з міфом перейшло геномом

у далеч позасвітніх перспектив

і я тоді не міг би уявити,

що цю печеру у горі Афонській

обрали боги для випробування

нового міфу в колі персонажів,

що унаочнюють стару модель.

Я їх не називатиму навмисне,

проявляться вони самі без звуку

із карстової пустки під Афоном

і тінями пройдуть крізь часопростір,

щоб вигулькнути знову з небуття,

потверджуючи: все було реальним –

і сходи над проваллям, і підсвітка,

яка імітувала потойбіччя,

і одяг, що нагадував античний,

і непомильна теплість рук живих;

десь у глибинах мурашиним левом

у сталактитах заховався Хронос,

а грація гірського оленятка

так пасувала постаті твоїй,

що він хотів не міфів, а тебе,

проте реальність інша надавала

і їй життєподібності, оскільки

понтійські сосни і уламки амфор,

ще й близькість леґендарної Колхіди

приявніші були за метушню

курортників, артистів, марнотратців,

якими час, як равликами, бавивсь,

точніше, так морський прибій менжує

молюсків міріадами, а міфи

з громаддя тіл вилущують себе

щоразу наче вперше і востаннє,

і тільки в однині, що суть нескромність

прямого ототожнення з героєм

в оточенні таких, як він, безвічних,

що шанс дає ввійти самому в міф.

Та кастовість і карстовість печери,

реальність – від інжиру до граната –

вже не лишали місця і для міфів,

крім давньобулгарських, що суть тягар життєвий

його, бо в нього був сакральний ключ,

яким не міг дочасно скористатись,

точніше, не хотів, щоб не урвалась

вервечка цьогобічного сюжету,

і розривався поміж розумінням

того, що настає всьому кінець,

і прагненням завершити почате,

за логікою, під кінець вистави.

А це була конкретика реальна,

без натяку на міф, сама рутина.

Принаймні, так здавалося йому,

коли він бачив, як плоди граната

синхронно з нею достигають, листям

прикривши наготу плодів опуклих,

на смак достоту струменіння соку,

на дотик – вигин стану у воді

морській, коли купались разом

у морі на світанку чи на ліжку

в ковчезі із легкого простирадла

пливли на восьмивесельній галері,

а поряд Ахмадуліній катрана

за стінкою досмажував Месерер,

з сусіднього балкона дух акули,

хижачки чорноморського басейну,

подразнюючи ніздрі, линув д’горі –

душею міфу був, либонь, катран:

він плоттю в шлунках чи у стравоходах,

як у летейських водах, іменитих

тонких матерій неводом ставав,

щоб «уловлять» красу вегетативну,

поволі переходячи у міф,

як переходить відстань у безмежжя

по сей бік і по той бік – в позасвіття,

чи в карстовій печері під Афоном,

чи в океані під склепінням неба

в конечній суті нескінченних форм.