1985. Повторення міфу
Юрій Буряк
Я бачив Царство Мертвих, світ Аїду
у карстовій печері під Афоном,
воно закарбувалося в підкірці
і разом з міфом перейшло геномом
у далеч позасвітніх перспектив
і я тоді не міг би уявити,
що цю печеру у горі Афонській
обрали боги для випробування
нового міфу в колі персонажів,
що унаочнюють стару модель.
Я їх не називатиму навмисне,
проявляться вони самі без звуку
із карстової пустки під Афоном
і тінями пройдуть крізь часопростір,
щоб вигулькнути знову з небуття,
потверджуючи: все було реальним –
і сходи над проваллям, і підсвітка,
яка імітувала потойбіччя,
і одяг, що нагадував античний,
і непомильна теплість рук живих;
десь у глибинах мурашиним левом
у сталактитах заховався Хронос,
а грація гірського оленятка
так пасувала постаті твоїй,
що він хотів не міфів, а тебе,
проте реальність інша надавала
і їй життєподібності, оскільки
понтійські сосни і уламки амфор,
ще й близькість леґендарної Колхіди
приявніші були за метушню
курортників, артистів, марнотратців,
якими час, як равликами, бавивсь,
точніше, так морський прибій менжує
молюсків міріадами, а міфи
з громаддя тіл вилущують себе
щоразу наче вперше і востаннє,
і тільки в однині, що суть нескромність
прямого ототожнення з героєм
в оточенні таких, як він, безвічних,
що шанс дає ввійти самому в міф.
Та кастовість і карстовість печери,
реальність – від інжиру до граната –
вже не лишали місця і для міфів,
крім давньобулгарських, що суть тягар життєвий
його, бо в нього був сакральний ключ,
яким не міг дочасно скористатись,
точніше, не хотів, щоб не урвалась
вервечка цьогобічного сюжету,
і розривався поміж розумінням
того, що настає всьому кінець,
і прагненням завершити почате,
за логікою, під кінець вистави.
А це була конкретика реальна,
без натяку на міф, сама рутина.
Принаймні, так здавалося йому,
коли він бачив, як плоди граната
синхронно з нею достигають, листям
прикривши наготу плодів опуклих,
на смак достоту струменіння соку,
на дотик – вигин стану у воді
морській, коли купались разом
у морі на світанку чи на ліжку
в ковчезі із легкого простирадла
пливли на восьмивесельній галері,
а поряд Ахмадуліній катрана
за стінкою досмажував Месерер,
з сусіднього балкона дух акули,
хижачки чорноморського басейну,
подразнюючи ніздрі, линув д’горі –
душею міфу був, либонь, катран:
він плоттю в шлунках чи у стравоходах,
як у летейських водах, іменитих
тонких матерій неводом ставав,
щоб «уловлять» красу вегетативну,
поволі переходячи у міф,
як переходить відстань у безмежжя
по сей бік і по той бік – в позасвіття,
чи в карстовій печері під Афоном,
чи в океані під склепінням неба
в конечній суті нескінченних форм.