Брайчевський

Юрій Буряк

Він був класичним мудрецем, його доктрини

трясли, мов грушу, соціум колись;

в журналі “Slavia” я поміж слів по-чеськи

прочитав, що найавторитетніша людина –

між Сходом й Заходом як визначальна вісь –

Михайло Юліанович Брайчевський.

“Походженням Русі” він подивитись змусив

інакше на історію свою;

а нині як леґенда виринав із надрів,

дослідник антів – антиком, якимось Бусом

ґотським, що вижив у бою

із часом й до котрого навідувались музи;

Улліс, що повернувсь живим із мандрів.

Генделики перебудови кишіли людом,

за чаркою ти здибатися міг

з поетом геніальним або знаним вченим,

і з філером, котрі шниряли всюди;

там випари об’єднували всіх –

і зрячих, і над ким іще полуда

тяжіла, як погони, невідчепно.

Його тихенький голос не личив зовсім

стилю ритора й трибуна, він

писав, мов кладку клав, – карбовано і ясно;

хоча слив’янку готував на осінь

в особняку, де серед шаф і стін

десь на Шулявці тінь його щодня подосі

до саду йде і сходить на терасу.

Про Ігорів похід чи про Аскольда –

хоч би про що писав – його талант

потверджував, що він є Археолог Духу;

і в Цареграді, де хрестилась Ольга,

і в тій державі, де утвердивсь ант,

він почувався, мов король, та

не зважав на постріли, тугий на вухо.

Знавець із нумізматики, він, мабуть, добре грав у шахи,

бо кожна думка означала хід.

Став як святий Георгій Змієборець

вже перед смертю, креслячи зигзаги

замість автографа, залишив міфи, від

яких сучасників ареопаги

дрібнішають чи викликають сором.