Реквієм по двох чорних псах

Юрій Буряк

Двох чорних псів оплакую, якими два роки від віку цуценячого донині милувався зір; двох псів оплакую, не бачитиму більш стрімкого бігу чорної стріли на білому снігу; не бачитиму ігор їхніх: наскоків, бавлення, підніжок і хапання грайливого за ноги, збивання з ніг рухливішим і спритнішим із гавкотом басистим і брата його від одного виплоду з орлом на грудях;

як походжали пси надвечір! коли вигулювали господарі домашніх і породистих; як походжали! з поштивістю і ґречністю псів благородних, граціозніше, приборкуючи бурю диких генів;

оплакую і їхню товариську вдачу, бо я не бачив розлюченими їх, щоб нападати на собі подібних чи на людей; оплакую незручність розмірів цих благородних псів у місті затісному, де так мало волі і де за кожним рогом – гицель чи подонок, навіть коли вигулює породистого пса;

можливо, чорні пси, брати по крові, володіли особливим нюхом на падлючість густопсову, яка передавалася від власників до їхніх псів, тому і супроводжували веселим гавкотом собак, які вели на ланцюгах, кайданами мінялись, сих смердюків, котрі забули вдягти намордники собачі на власні пики (тонка субстанція як на тварюк);

оплакую отруєних двох чорних псів, що милували око граціозністю і дивували нюхом на благородство; сльози мерзнуть і тануть як березневий налід над ворітьми, з яких вони на волю вибігали, вірячи в людей.