«Київ у липні з бруківкою…»

Юрій Буряк

Київ у липні з бруківкою на Татарку,

Плаття легке на тобі, ми йдемо повз Трубу,

Підбори об камінь цокають, чути часу ходьбу

Крізь цвинтарну тишу пагорбів, сказати б з дозволу, парку.

Ти нагадуєш парку. А я нагадую тих,

Що після учти і сміху завсідників салонів

На репліки заслуговують (пошепки вбік) солоні

І на любов заборонену у вигляді чайових.

Від спеки в цей час безлюдна Юрківська тане,

Місто відпочиває в морях чи на Дніпрі;

В зоні, на Самбатасі, в’язні сидять нагорі,

І ти, моя полонянка, не жінка і не кохана

(Чи це мені все здається), і я, полонений твій

Коханець. Жага, як спека. Заручники ми, в обидвох

Твої і мої долоні по-різному для молитви

Складалися б, та в один ми потрапили часовий

Пояс, і церква з хрестами схилилася над мечеттю,

А ти прихилилась до зрубу, бунтує в деревах сік,

Та я тільки твій полонений, чи бахур, не чоловік,

По-перше й по-друге, й коханим твоїм, по-третє,

Повік не стану, хоч лінія твоїх незрівнянних пліч

І лінія, що хребцями від шиї веде до стегон,

Від споглядання стану входить у стан бентеги,

А та переходить у зону, понад якою сич,

Сич,

Зігнаний нами зі стовбура, не кваплячись, перелітає

Наосліп крізь дику спеку.