Лист ХVІІ

Юрій Буряк

Мій

Вальгію!

Було мені видіння.

Великий наш еректор

Італік сидить на вітряку

в оточенні еротів

і прутня вистромив якраз із серцевини

вітрякових крил. І чути, як об лопасті

вітрячі віслючі яйця хляпають ритмічно.

І раз у раз із прутня млина з еротами

стається з ним оргазм, і струмні

сперми луплять вгору, як магма

розсекреченої Етни, бо в чому весь

секрет із мудлем цим, достоту знають стіни,

що мають вуха, а йому щастило на вуха віслюка

і вуха стін: я думаю, Сільван став жертвою

моєї давньої прихильності не до Італіка, яким

він є тепер, – до образу його, яким він бути б міг, якби

закони Риму збігалися з законами життя,

якого має бути гідним кожен,

народжений від римлянки у Римі чи поза Римом сущі.

Ці силогізми не вельми переконливими є,

тому я покладаюся на те, що між рядками вичитаєш ти.

Так-от, Сільвана звинувачено у тому, що він, як і спартанці,

Платон і Аристотель, і Цезар наш, мав пристрасть

хворобливу до хлопчаків, а хлопчиком конкретним

став Петроній Італіків (далі нрзб.)

З млина ерота в рота ненаситця… (нрзб.) Він сам Сільвана

запросив до себе в лазню, потяг малого за собою і Сільвана,

і дивну спостережливість при цьому виявив, мовляв, Сільванове знаряддя,

яким, скажу, мій брат не дуже вирізнявся,

Італіку здалося небайдужим до принад дебільного Петронія,

бо сам же і казав, що, пораючись на городі, на терасі нижній,

відчув, як щось гаряче потекло по спині;

понад ним стояв Петроній і мочивсь на нього, він витер рідину

і зрозумів, що то сеча Петронія (як добре, що лише сеча!),

і вдруге цього нещасного [Петронія] звільнили від вишколу з гімнасію, де юніори вчать військову справу (він, як і тато в юності,

ганяв еротів по казармі і кричав, що хоче мати вітряка в підгір’ї Етни).

Тож зазіхання на Петронієву цноту, вважаю, дика маячня;

сліпий Сільван не бачив далі, ніж за метр, ще замолоду,

то що він міг побачити в той вечір, коли Італік був удома,

а поряд відбувалося (ти зваж, яка глупота,

чи він ужрався так, чи в чому річ!).

Коли ще врахувати давню похвальбу Італіка про те, що справи дітородні він

знає в універсі і вивчив секрети лесбіянок конкретно на конкретному об’єкті,

що, сміючись, потвердив Галл Нематус й за що його картала друга жінка,

то звинувачення Сільвана

в зазіханнях на Петронія – не просто нонсенс,

а обмова, свідома і продумана, наскільки це можливо для (нрзб.)

мету обмови слід шукати у знахарстві тих варварських народів Сходу, з яких походить мати недоумка, Італікова пасія писуча. До речі,

де подівся хлопець, котрого вона сином називала, котрого прижила у першім шлюбі? Я думаю, Сільван, з його талантом

й розумом, стояв на перешкоді амбіціям цієї лесбіянки (про це дивися опус

“Підручник для гетер”, цю базгранину малописьменної гетероманіячки) і взагалі цієї пари немитих графоманів

з гіперувагою до власних геніталій… Інакше все набуває інших вимірів та іншого

насвітлення. І всі дороги римських леґіонів,

якщо правий Італік, ведуть в аннали не героїки діянь

великого народу, в поетику вбиралень з аналів Італіка, Петронія, гетери. А це

вже не занепад і не розбрат, а розпад Риму.

Я вдався до риторики, мій друже. А в ній, як бачу, менше правди, ніж у поезії.

Щасти.