Лист ХVІІІ

Юрій Буряк

Мій

Вальгію!

Учора з консулом Беллоном

і Гракхом Валерієм відсвяткували

прощання із зимою: згадав, як варвари в цей день

палили солом’яне опудало і танцювали на мокрому снігу

у передгір’ях Альп. Була погода, як у тих краях мінлива вдача тих

племен: уранці – сонце, а вдень – бузкові хмари, м’якого снігу заметіль; і мокрий сніг, і дух соломи паленої, і млинці із сиром римлянам усім тоді припали до смаку. Ти пам’ятаєш консула Беллона – улюбленця фортуни і Цезаря, його

могутню постать і трубний голос;

як і Сільвана, його принесли із походу леґіонери, схожий на германця з-над

Рейну; це він жорстоко розправлявся з етрусками й Сицилію звільняв від наших

знахабнілих ворогів; не друг Помпонія, скоріше недруг, він марить великим

Римом – від Гангу і до Темзи; він побував із нашими залогами в найгарячіших

точках у моменти, коли підвалини під троном імператора захитували відлуння

бунтів і громів. Це Гракх Валерій мене вже вкотре зводить з ним, і від такої

дружби – лиш крок до лиха, але він вольовий і мужній, криця, – і слухати його

це все одно, що взяти участь у збройній сутичці з чужинцем чи помірятися

силами з розумним супротивником; він каже, що Римові Юпітер призначив

роль Імперії, що всі народи й племена в замісі освіжальнім циркулювати мусять

у системі кровообігу його; що понад Римом – особливе небо і зорі вищі, й

бруківки страд попід копитами дзвенять державністю, якої так бракує тим,

хто не сприйма тиранів, м’якосердим напівплебеям, що хочуть оберегти свою

цнотливість і недоторканність; в його промові – логіка залізна, така ж, як голос

і кулак його; ми добре випили, й Валерій Гракх почав мене перед Беллоном,

своїми уявленнями, досить куцими, скажу (Платон мій друг, та істина дорожча),

так-от, він на слизьке почав мене зіштовхувати, красуючись перед Беллоном,

що явно не сподобалось тому; я говорив метафорами про курдупелів, про

небезпеку кровозмісництва, засилля чужородців (і переплутав, схоже,

послідовність і дати царювання династії… нрзб.), про загибель Риму, яка йому

загрожує через надмірні апетити консулів й проконсулів та іже з ними. Беллон,

із нами попрощавшись, на колісницю сів й поїхав, а ми із Гракхом, котрий вже

ледве ноги волочив і вже язик його не слухавсь, попленталися пішки і зустріли

Гракхових коханок далеких днів летейських, що затягли нас до корчми якоїсь,

де Гракх перечепився і завис на рододендроні; я ледве встиг його за плечі

підхопити; одній з гетер почулося, що Гракх сказав “гидота” на її адресу, я ж

запевняв, що їй почулося, тоді і сам почув, як вибулькнув мій друг: “Бидлота!” Я

пояснив жінкам, що Гракх Валерій відомий красномовством і гумором своїм,

коли п’яніє, то не він – думки, а вже думки його наздоганяють і застають

зненацька там, де і заскочують базіку. “Бидлота” – це раби із нашої полеміки

з Беллоном, котрі пішли із нами проти Цезаря, та зрадили, і наших вояків-

леґіонерів полягло чимало (якби вони залишились живими, то й ви б тут не

тинялися, а мали б дітей, чоловіків, родину). Вони нас кинули удвох, і я згадав, як

в Альпах Гракх відстав під час нічного переходу взимку; ми шукали його скрізь й знайшли

геть задубілого (здавалось, навіть очі його перетворились на гірський

кришталь), і тулуб Гракха не розгинався, тоді його взяли на ноші для поранених

і вбитих, загнули ногами вгору, закріпили ноги мотузками, як вепрові чи оленю

забитому, і так його три дні несли ми, покіль не розморозився на схилах проти

сонця уже в Італії. Я покликав двох юнаків і дав по сестерцію, аби допомогли

доперти Гракха багатодітного до хати; я йшов за ними зі смолоскипом, падав

сніг лапатий, хлопці йшли у ногу, попереду хиталась Валерієва лиса голова.

Я уявляв, що саме зараз Беллон на віллі, яку він за заслуги перед Римом від

Цезаря отримав, плаває в басейні у воді холодній, яку йому підігрівають взимку,

просто неба пливе на спині й дивиться угору, де замість зір Імперії і високостей

зоряних – хмаровиння як стеля, і він пливе в туман вузьким тонелем, де чути,

як зі стелі падають великі краплі зірками Риму, наче зорі в море, у плебейську

сутінь. Сніг загасив мій смолоскип і ми ішли у темряві, освітлювані снігом. Під

хропіння Гракха.