Лист ХХІ

Юрій Буряк

Мій

Вальгію!

Учора я потрапив

на гульбище, що їх провадять на

ювеналії; три бовдурі в костю-

мах Діоніса билися в падучій, у лав-

рових вінках із ними у срібних строях

піфія юненька здіймала руки вгору, й з-під

туніки раз-по-раз вигулькувала вульва

і ревище підпилих юнаків стрясало небо;

це дійство потішило мене, старого, й коли б я мав

сестерції в кишені і силу чоловічу

на додачу, то з гуртом юнок, як бувало з нами,

пішов би у танок, вибрав би якусь і в гай оливовий повів би,

як годиться. Які ж бо римляни ядущі і питущі,

як прагнуть плотських втіх; так мало серед

них облич з очима не протухлими,

з цікавістю живою і честю громадянською;

утім, коли ішли повз Колізей,

на мармурі відполірованому і на щитах,

що, як дзеркала, виблискують

від смолоскипів, на відображення подивишся своє

і відвертаєш погляд: що робить з нами час!

А як Сільванові!? Він від хвороби

розпухнув, як водяний бугай

від співів шлюбних,

але себе тримає, сповнений

думок про вічне, про книги,

які він написав і ще напише

(навпір долі, яка його притиснула до стінки).

Я думаю, якби він менш водився

з Італіком, то й музика була б не та.

Пиши.

Твій Флакк.