Ідилія для Главка [1]
Езра Паунд (переклад Юрія Буряка)
Nel suo aspetto tal dentro mi fei
Qual so fe’ Glauco nel gustar dell’ erba
Che il fe’ consorto in mar degli altri dei.
Paradiso, i, 67-9 [2].
“Щойно Главк скуштував зілля, Воно перетворило його на морську істоту, рівну іншим богам”.
1
Хоч би де він подався, не йтиму перед нього. Очі
Відстрашливі були у нього нині. Вони
Всякчас такі, із морем наче рідні.
Сьогодні я знайшла його. Так довго-довго
Шукала я його серед мереж, коли ж рибалок
Запитувала, ті лиш глузували з мене.
Я довго серед скель його шукала, був страх знайти
Лиш оболонку-плоть його, коли ж
Майнула радість зустрічі в блакитнім гирлі гроту,
Зненацька стало боляче дивитися і бачити його живим.
Хоч би куди він йшов, я не йтиму слідом.
Здавалось, він давно чужий для всіх,
І нині море лиш його домівка чарівна.
І він пірнає в дивовижну глиб, він тане там,
Де світла, як здається нам, немає.
Ось і тепер з його химерних слів не втямлю
І половини з того, що він каже.
Тоді не встежила, як раптом він стрибнув,
І постріл – срібний промінь – глиб прошив.
Три дні я провела на скелі тій,
Та він туди вже не прийшов.
І схоже, що не відав навіть,
Що я дивилася услід, коли він плив крізь вітражі глибин.
2
Вони мене кляли, що не сукаю більше пряжі,
Що збайдужіла зовсім.
На глузи брали, що ходжу на берег. Дарма, я знов прийшла.
Ізвечора три постаті у білому з’явилися
На овиді з-за хвиль, де підіймався білопінний хрест.
Я здогадалася, що він був поміж них.
Ойме, Ойме! Я думала щораз, коли вони
Із серця моря в Царство духа входять, –
Що далі йдуть, то далі берег.
Коли я вперше здибала його, він спав,
Немовби спочивав по дивних ловах уночі серед глибин.
Коли ж прочумався, то сяйво давньої усмішки
Відбилось на устах його добром, і він мені став ближчим.
Та лячні зблиски спалахнули з дна глибинно-сірих віч:
Немов крізь мене вздрів когось, не вгледівши мене.
Й коли заговорив, то через силу.
І зілля він зірвав – щоб з’їла я, звелів.
Покинув мене знов заради моря,
За хвилю ухопився й геть з очей помчав.
3
не відаю, навіщо зілля їсти він звелів.
Й того не пам’ятаю, як довго це тривало
І як давно пішла я з дому матері моєї.
Я знаю, що для них я божевільна, яка всі ночі довгі
Блукала узбережжям, бо шукала зілля,
Що він тоді пропонував мені.
Можливо, то не жарт; подейкують, що зілля
Магічну владу має, про що не відають старі чаклунки.
Можливо, якби знайшла заказану траву, він повернувся б.
Можливо, дивні чари приворожили б його серце,
Інакше він ніколи не покине друзів,
Котрі у русі на два фути від поверхні крають глиб,
Сміються у шторми і рвуть рибальські сіті.
Ойме, Ойме!
Пісня
Голоси крiзь вiтер:
Бірюзою й сріблом вбраних
Нас тут знає кожен грот.
Хоч новий, та за старого, друже, будеш тут і ти.
На стежках таємних паном,
З моря вільними людьми…
Поза вiтром:
Ойме, Ойме!
Чому ж бо вітер, й він, ба навіть вітер сей
Всю ніч глузує з мене, цілу ніч, і
Заблукала я посеред скель.
Мені пророчать, що одного разу
До прірви я впаду, в розкрите море,
І сонця не побачу вже ніколи,
Очей своїх росою не зцілю.
Сей склеп трухлявий не уб’є мене.
Я не залишусь тут!
Ойме!
І вітер відлунює: Ойме!
Тут знемагаючи, я вірю, що зілля
Знайдеться все ж на берегах фракійських,
Хоч трохи того зілля я знайду, тоді і він знайде мене.
Кінець плачу по Главкові
Примітки
1 Алюзія на Данте, та насамперед на ХІІІ книгу “Метаморфоз” Овідія, де оповідається про те, що, коли Главк скуштував чудодійного зілля, він перетворився на морське божество:
Іншим-бо став я, ніж був дотепер, – і тілом, і духом.
Першою бороду цю зеленаву тоді я помітив,
Далі гриву оту, що волочиться, довга, по морю;
Плечі могутні побачив тоді, й лазуровії руки,
Й ноги, що стали хвостом, як у риби, плавцями порослих.
(“Метаморфози”. 13. 959 – 963. Переклад А. Содомори).
Дослiдники припускають, що весь цей вiрш – розгорнута метафора впливу мистецтва на митця (поезiї – на поета).
[2] І, дивлячись, я тим в душі зробився,
Ким Главк зробивсь, коли його трава
Зробила богом, як її наївся.
(Данте. “Рай”. Пiсня перша, в. 67-69. Переклад Є. Дроб’язка).