Запізнілий Гільйом де Лорріс

Езра Паунд (переклад Юрія Буряка)

Вiзiя Iталiї

премудрість, що була чужа бажанням,

Білоголовий Нестор [6] з юним зором

Проникливим, поглянувши, прихильно

Мені кивнув як рівному. Збагнув я,

Простецьку велич бачачи: це він.

Усмішка Тиха, що була з ним завжди,

І Сміх М’який, похлібець і служник.

І тисячі красунь, веселих, безтурботних

Супутниць нескінченного бенкету.

Любов там проглядала крізь туман,

Імлу, таку тонку і делікатну,

Що спрагло в себе всотувала погляд,

Тож кожну постать огортало сяйво

Із тьмою дивовижних самоцвітів,

Блискучіших за перли і рубіни земних поверхонь діадем.

Тендітні, наче з марева, дріади,

Які, здавалось, вищим силам служать,

З глибокими озерними очима,

Божественні і досконалі північної Італії

Міста закарбував я, попри все, в собі.

З них кожне – жінка вроди неземної;

Гінка Верона [7] першою постала,

Ми цілувались потемки, та потім

Нас випадок навіки розлучив.

Але я завжди в серці призначав їй

Побачення; бо серце хоче, аби наші

Думки перепліталися щороку,

Мов пальці рук, і промовляли очі,

Що так багато бачили; вона, та, що

Любила Майстра, несе через роки

І стиль його, і почерк у “Signor Square”,

“Che lo glorifico” [8].

Вона простерла руки,

У глибоких її обіймах щезли всі

Смутні думки. І я забув про біль і втому,

Про войовничі відблиски тих битв

(Їх безупину розум наш веде з самим

собою), які ми зріти ще не заслужили.

І все, що прах символізує цей,

Забулося. Душа моя розкрилена

Умилась водою прибутною радості.

Не світлом і не міццю, і не ладом,

А тим, що трійці тій було причасне,

Ба навіть більше: тиші після світу.

Таким був дух Верони, і пройнятий ним,

Відкинутий над розуміння, я був як море,

Що сталих форм не містить у собі,

Cioe [9], плинне, те, що рухатися мало,

Огорнуте у затверділу оболонку –

Налите в чашу, різьблену під вина,

Морською хвилею оброблений базальт;

Отак було й з думками тими, що їх я згадую,

В яких немає пізнання про довгий час

І простір, що йшов на мене з Рогової брами [10].

Коли скінчилося століття перевтілень

Її – у мене, а мене – у неї,

То я помітив, що дві речі визнавала

Вона: Верону і служіння, знане і мені;

І, пробудившись, я зробився служником

Її, простою річчю з дедуктивним розумом,

Бо зрозумів, що речі всі символізують [11]

Інші речі, і все, відоме нам,

Є лиш частиною рівняння, що править усіма.

Захоплений цим відкриттям,

Я відповіді не знайшов, чи має межі сенс речей,

Так склав хвалу я піфагору, ще раз його

Звеличив і в екстазі повернувся до палацу Мрій:

Феніче [12], до квітки лотоса подібний,

Поволі плив крізь фіолет повінчаного моря,

На привид перетворюючись, темну пляму,

Я знав, її ім’я – “Все-забуття”,

А звуть “Володаркою Опію”,

І так у ній я розпізнав добро і зло.

Тоді служниця “Pavio” висока

Зі сміхом втаємниченим пройшла,

До неї я звернувся, і вона мені

Піднесла келих білого вина

Зі свіжих виногрон, що донедавна

Живило брості, грона прикрашали

Їй плечі і над ельфами-бровами,

Уміло скріплені, лежали на чолі;

у кожній виноградині життя тривало

Чисте, без ферментації в імбировому небі.

Все добре було в пам’яті вина.

І далі бачу я: Флоренція, Гоїто,

І найпишніша брама – Генуя в Лігурії,

Корнелія Колумба [13] крізь далеч:

Він виразно в собі з’єднав пророка й мужа,

В одному – двох, розділений навпіл,

І кожен міг уславити ці пагорби і море;

В минулому таких було багато –

Яскравою вервечкою, у пурпурових шатах

Й темно-червоних мантіях виднілось те

У збляклій, притишеній повабі фалд

Глибоких: піднесено розкрилився мій зір,

Над їхніми туманними спорудами. аж тут:

З’явилась ніби хмара загадкова, чиєї

Назви ще не знав, та музику чию вже чув

Ясної ночі з утроби віддзеркалення земного.

Cioe, San? –– Сан П’єтро на Адіджі [14],

Там, як тьмяні зорі, сяяли свічки вівтарні,

Вся темрява була м’яка, затінено всі обриси,

Все Бога славило величним хором удалині,

Піднесено, як у яснім узвишші.

Все те й споруда в місці тому – із банями

Округлими двома, – майстрів виказувало

Невідомих і полонило сяйвом надпотужним.

Весь храм дзвенів басами й сріблом, як вода

Репіжить: отак моє видіння музика гойдала.

Я загубився в ній і опритомнів лиш тоді,

Коли довкола звідусіль закалатали дзвони,

Й біло-сліпучий вітер, сповісник Світанку

Знов опустив мене на землю, та дивний

Спокій охопив мене! не знав я досі, що може

Стати добре так людині: обвилось щось довкіл

Моєї голови, і втратив я ненависть до земного.

Примітки

Варіант перекладу:

Запізнілий Гільйом де Лорріс

Вiзiя Iталiї

Премудрість, що чужа була бажанням,

Білоголовий Нестор з юним зором

Над письменами, глянувши, прихильно

Мені кивнув як рівному. Збагнув я

За простотою величі: це він.

З ним Тиха Усмішка, супутниця,

І Сміх М’який, похлібець і служник.

І тисячі красунь, з якими

Він довжив нескінченний свій бенкет.

Любов між них з’явилась як туман,

Як випари, тонкі настільки,

Що зорові не чинять перешкоди,

Та кожну з них вінчають ореолом

Сяйнисті міріади самоцвітів,

Блискучіші за перли і рубіни корон земних владик.

Стрункі й ефірні, як дріади,

Його служниці ось переді мною

І форми гармонійні перед очі північної Італії

Найперше, що побачив. Кожне місто

Було як жінка вроди неземної;

Гінка Верона першою з’явилась,

Ми в темряві поцілувалися і щось

Одне від одного нас далі повело.

Та в серці я їй завжди призначав

Побачення; і подумки ми сходились щороку,

Як пальці з пальцями, як час в очах із часом;

Вона любила майстра в інші літа

І знак його донині в “Синьйорів Сквері”

“Che lo glorifico”.

Вона простерла руки

І в глибині її обіймів

щезло все: усі нагадування горя,

весь біль, вся трощ, усі уламки

розбитих осяянь і умислів злостивих.

Душа громадить їх, мордуючи себе,

Яких нам розгадати не судилось,

І все, геть все, що означало це,

Було забуто; з полегшею душа

Ввійшла у вільгість і перейнялась

Не світлом і не міццю і не ладом,

А тим, що трійці тій було причасне,

І навіть більше: тиші після світу.

Таким був дух Верони, і весь час

Було це вище розуміння, як і моря

Самі в собі не мають власних форм,

Cioe, як набуває форму рідина,

Лише огорнута в твердого тіла форму:

Вино – у форму гранчака, а море –

У форму чаші берегів з базальту;

Так думка і відбиток сеї думки

Не містять форми пізнання про те,

Що йшло до мене з рогової брами.

Коли скінчилась ера перетворень

Всього мене у неї, а її – у мене,

Я зрозумів – вона звеличує дві речі:

Верона і любов старих часів;

І сутінками вкрило сновидіння, я прокинувсь,

Щоб звичайне міркування підказало

Я виринув зі сну, і як коханець речі

Аналітичний інтелект, що бачить, –

Всі речі – тільки знаки інших

Речей, і їх багато, нам знати б

Тільки їхні обриси

І я, несамовитий, на краю сих візій

Знав, що значенню речей немає меж.

Так, піфагора вшанувавши, знов

Я повернувсь до дому Сновидінь

Й Феніче вгледів: логос плив

За пурпуром обвінчаного моря

І став душею, дівою з очима карими,

Було ім’я її “Все-забуття”,

А звалась вона “Владарка Дурманів”,

І зло, й добро її я розгадав.

Тоді висока Павія ввійшла

Зі сміхом таємничим і чудесним

І підійшла до мене, і тоді

Мені вона піднесла келих білого вина

Зі щойно вичавлених бростей; грона

Їй плечі прикрашали, і вінцем

Розкішним лежали на її чолі;

Коли надпив, життя у виногронах,

А не хміль чаїлося у чистому бурштині,

Про наймиліше пам’ять – це вино.

І далі бачу я: Флоренція, Гоїто

Окраса лігурійська Генуя,

Корнелія свого Колумба:

Який провидця й мужа

В собі поєднував, в одному – двох,

Як честь і славу пагорбів і моря;

За нею пишний натовп

У вінках, гірляндах, пурпурових шатах

В ясно-червоних мантіях, дорогоцінних

Тканинах, у збляклій, але чудовій

Повабі фалд глибоких:

Мій погляд плив понад крізні ряди,

Та тут: неначе хмара туго збита,

Чиє не розгадав я ще ім’я,

І музика, яку ясної ночі

Я серцем чув у дзеркалі земних ночей.

Cioe, San? – Сан П’єтро на Адіджі,

Де, наче зорі, сяють свічі олтаря

І тіней форми ліплять сутінки м’які

І славлять Бога, у глибині, на хорах.

А нагорі, у просторі сяйному

Над ними і над ракою, вгорі

І світло аж репіжить, як вода;

Весь храм видзвонював-теленькав й лопотів:

Музичних форм так набували сни.

Я в музиці губився й опритомнів,

Коли, як чулось, дзвонять до обідні,

І білоногий вітер вісником Світанку

На Землю повернув мене,

Якого я не знав раніш ніколи,

Звучав у серці і мирив із твердю.

Гiльйом де Лоррiс – середньовічний французький поет (пом. бл. 1238), автор І частини “Роману про Троянду”, алегоричного куртуазного і містичного епосу.

6 Нестор – найдавніший з ахейських героїв: тут – учитель, попередник в якійсь науці.

7 Верона і далі: Павія, Флоренція, Гоїто, Генуя – північноіталійські міста.

8 Прим. Паунда: “Che lo glorifico”. на площi Piazza dei Signori ви побачите напис, який перекладається так: “тут кан гранде делла Скала прихистив Данте Алiг’єрi, того самого, який уславив його, присвятивши йому третю свою вiчну пiсню”.

9 Cioe – тобто, а саме (iтал.).

10 Рогова брама – брама, з якої виходять віщі сновидіння (грец. мiф.).

11 прим. Паунда: пор.: Рiшар Сен-Вiкторський, “про підготовку до споглядання”, де він розрізняє розмірковування, медитацію і споглядання.

Під час розмірковування думка або увага пурхає без мети довкола свого предмета. У медитації вона описує кола довкруг нього, тобто бачить його системно, зусібіч, будуючи перспективу цілого.

У спогляданні вона випромінюється з центру, тобто світло, випромінюване сонцем незчисленною кількістю шляхів, досягає речей, які до нього належать або від нього залежать.

Я переказую це своїми словами, тому що в мене нема при собі тексту “Benjamin Minor”.

Продовжуючи образ випромінювання у Сен-Вікторського: поезія на своїх вершинах є виявом споглядання.

Рішар Сен-Вікторський – один з найбільших представників знаменитої паризької школи Сен-Віктор де Парі (XV–XVI ст.).

12 Фенiче – назва знаменитого оперного театру у Венеції.

13 Корнелiя Колумба – Генуя, батьківщина Христофора Колумба, яку порівняно з римською матроною Корнелією, донькою Сципіона африканського, прославленою матір’ю двох Гракхів, Тиберія Семпронія і Гая Семпронія. паунд каже, що в одному Колумбі мати Генуя виростила двох синів, “пророка й мужа”.

14 Прим. Паунда: San Pietro Incarnato. поміж собором і річкою розташовано кілька рядів споруд. Собор Сан П’єтро Інкарнато (“ап. Петра у плоті”). адіджа – річка в північній Італії.