У неволі
Езра Паунд (переклад Юрія Буряка)
Я туги сповнений за схожими на мене.
О, відаю, що їх багато… обличчя милі…
Та я за однодумцями сумую.
“Ось продають картини наші!” О так, але
Вони мені байдужі – тієї грані
Чи тієї торкаючись, лиш верхом ковзають.
Моє життя – як полум’я у пітьмі,
У кам’яниці полум’яне серце,
Що жаром жевріє і жде тебе. “Тебе?”
О “ти” – це той, котрий приходить першим
З-поміж людей, мені найближчих духом,
Бо ж я сумую за подібними до мене
Й пересічному людові чужий.
Так, так, я знудьгувався
За подібними до мене, за тими,
Хто відчуває глиб краси речей.
Так, я нудьгую за спорідненістю в дусі,
Від них нічого не залишу в тіні,
Коли вони приходять, рушії енергій –
“Quasi KALOUN”, “DAEMON”, як мовить S. T.: [3]
Прекрасне те,
Що “нам бентежить душі”.
Тож і вони із туману душі моєї викликають бурю –
Ті, що по давню мою душу йдуть, волхви!
Та все ж я знудьгувавсь по рідних душах
І я зустрінуся – як з рідними – із рівними собі,
Чиї тіла зріднила таємниця:
“Вони є ті, хто смутком одержимий”,
Хто над земним кепкує, але серцем добрий,
Брати мої, мені відома слава духу,
Але ви живете тілесно, ховаючись так само, як і я.
Та кидаєтесь часом до вікна –
Там-бо любов, надія, там краса чи сила,
І знову – в попіл: жевріти, заплющуючи очі,
Світ жодним чином не торкнеться вас.
З морями, рідні, щось єднає нас, –
Багрець, сапфір, проміння сонця
І бризки сріберні – хвиль – у форштевень,
І “Vеltro” [4], як натхнення, з прірви мчить,
Моя домівка черепашача понад минулим:
Підйоми, спуски – ми йдемо без руху
Із пагорба на пагорб – вогко й душно
В минулому, як у неволі, нам.
Та: “Вгору!” – спів душі і знов єдині –
І ти, і Ти, і ТИ, і всі, хто з нами схожий,
Для кого рук і губ моїх тепло,
Адже люблю вас, як дерева – вітер,
Що листям шарудить й зціляє шумом,
Й видобуває співи із гілок,
Які мовчать без нього (о лиш осика…
не потребує вітру на свій тремт), мовчки
Вони бентежать безтурботних птиць:
“аж ген, ген-ген, туди, за край…”
Примітки
Варіант перекладу:
У неволі
За схожими на мене я журюся.
О відаю, що тут, поміж людей, облич багато дружніх,
Та я в журбі за схожими на мене.
“Картини наші продають!” То й що,
Вони мені байдужі – тієї грані
Чи тієї торкаючись, життя моє –
Кармін у мряці, рокіт струн з каміна
У кам’яниці з серцем вогняним,
Що жаром жевріє і жде тебе. “Тебе?”
О “ти” є той, котрий приходить першим
З душі спокревної, найближчої мені,
Бо ж я в журбі за схожими на мене
Й пересічному людові чужий.
Так, я тужу
За схожими на мене, тими, хто знає,
Хто відчуває глиб краси речей.
Так, я тужу за кревністю, за духом,
Тінь безвісті вкриває побратимів,
Коли вони приходять, рушії енергій – “DAEMON”,
"Quasi KALOUN", як S. T. говорить:
“Прекрасне те, що “нам бентежить душі”».
Тож і вони волають, смерч з темряви душі моєї, –
Ті, що по давню душу йдуть мою, волхви!
Та все ж таки тужу я за схожими на мене
І стрінуся – як з рідними – із рівними собі,
З загорнутою в саван тіла таїною.
“Усі вони, хто смутком одержимий”,
Хто над життям сміється, але в серці добрий,
О любі побратими, мені відома слава
Безтілесного. Та ж ви не безтілесні.
Либонь, від мене більше заховались,
Та в певний час ви до вікна зірветесь –
Там-бо любов, надія, там краса чи сила,
І знову – в попіл: жевріти, заплющуючи очі,
Ані відлунням світ вас не торкнеться.
З морями, любі, щось єднає нас, –
Багрець, сапфір, проміння сонця
І бризки сріберні – хвиль – у форштевень,
І “Vеltro”, як натхнення, з прірви мчить,
Моя домівка черепашача понад минулим:
Підйоми, спуски – ми йдемо без руху
– Із пагорба на пагорб – вогко й душно
В минулому, як у неволі, нам.
Та: “Вгору!” – спів душі і знов єдині
– І ти, і Ти, і ТИ, і всі подоби,
Для кого рук і губ моїх тепло,
Адже люблю вас, як дерева – вітер,
Що листям шарудить, й зціляє шумом
Й видобуває співи із гілок,
Які мовчать без нього (лише осика…
Не потребує вітру на свій тремт), німотою,
Тінню звука бентежать безтурботних птиць:
“Аж ген, ген-ген, туди, за край…”
3 S. T. – С. Т. Кольрідж. Паунд має на увазі есей останнього, де той каже, зокрема, що в давніх греків предмет прекрасного “Quasi Kaloun” є те, що “бентежить душу”.
4 “Гончак” – алюзія з Данте (див. Inferno, І, 102).