3

Юрій Буряк

Приходили Гирич із Ярославом, а з ними Шелест Юлій, Бородая причастили в його майстерні і влаштували танці з Машкою Мурашко пам’яті Фріпульї і, пам’ятаю, карбований профіль імператора Юлія, пудреного Сашка і плаття з металевих решток старого органа однієї з його учениць, ось він біжить з розпеченим паяльником навздогін за натурницею;

пам’ятаю колекціонера Гульфіка з фотоапаратом під багатокілограмовою поливою, причавленого, як колекційний метелик голкою до столу з алкогольними трунками з труною по боках з емалевими візерунками; повний alles і випад, улам з обломом, кентавр: рухівський провід з обкомом ЛКСМУ, фонтан жигулівського над головою Гульфіка і Бородаєве протяжне “му-му”.

Кажу: “Пане Гирич! На вашу честь панегірик встругнути не гріх, хоча ви і не Ліля Брік і навіть не Надєжда Мандельштам, але особисто вам народ України і я, як його елемент, дякуємо за поточний момент: це ви, найкращий знавець В’ячеслава Липинського, Грушевського, есдеків і всього Києва – від гори Батиєвої до Валу Змієвого, від Звіринця і до Китаєвого, і всього бестіарію лапідарієвого на Байковому, на Лук’янівці, в Бабиному Яру, на Берковцях, на безмежному Лісовому (Бородай затягує “Во полі”, а я кажу про некрополі), і нового вздовж Віти Поштової до Василькова на взір аеродрому, куди злітаються домовини з усього міста, а до того – закамуфльовані “МіГ”и патрулювали небо від Чопа до Берингової протоки; Гирич – це інтелектуальна відстань, сказати б, од Львова до Владивостока, в якому чимало поез написав Михайль Семенко, рукопис якого мені передав Михайль Москаленко;

і це – Ботсад, з диким ожинником під Федоровою гіркою, з тренованими котами, що бігли за мною на брязкіт ключів, зі шпаринами в корі древніх каштанів, куди я вкладав горіхи для білок, з кривавим розпилом вільх, деревної крові, і з водограєм часів Навашина, викладеним з граніту, на тлі якого фотографувався юний Архипенко з батьком, викладачем Університету св. Володимира;

виноградні равлики, як ви не вимерли від довбоноса з косилкою? Під липами росли суниці, але прийшли часи кучмівського будівельного буму і попиляли столітні липи, зайнялися “зачисткою” під олігарчука і олігарчукчу, посилили нагляд ЧК у підземеллях, де особовий склад не змінювався з часів Кагановича і Маланчука, на випадок путчу ялівцю і кизилу через брак хлорофілу;

Ботсад – це самозахланні співи дроздів, і в травні, коли безгрошів’я змушує працювати до ранку – спів солов’їв; це круки, які попереджають схвильованих про небезпеку бути закльованим; дзюб (задзьобаним, так навіть краще), аще круки – це окрема сторінка історії Саду, ці могутні птахи знали все про всіх, довго усіх вивчали, і мудрістю своєю перевершували навіть тих, за ким утвердилась назва “аксакали”; чого лише варті були бої сірих ворон із ними, коли чорні крила ковзалися по склу похилому височезної оранжереї і здавалося, що крука вбили, а він падав під пікірування сірих ворон і воскресав у день своїх похорон (свого похорону) як фенікс, з вибитими в крилах пір’їнами підіймався високо-високо над Ботсадом і за ним летіли його переслідувачі; тоді завмирав на мить і, лігши на спину і склавши крила, падав каменем, і за ним – зграєю сіра машина винищувачів, та, не долетівши метрів 100 до верхівок, розправляв крила, гальмував падіння і вмикав свою страшну машину ворономолотіння: тільки пір’я і трупи розлітались від нього навсібіч, і так виганяв із себе приниження ковзання склом і старечу неміч: йому було вже за 100.