5

Юрій Буряк

Вона прийшла з холодного Поділля,

коли на Нивках ожеледь стояла,

а йшла мостом світлин старого міста,

де урвище внизу…

Дністер і Хотин,

де шаблю з рук Жолкевського

Могила узяв, аби лишить спокусу

мистецтва фехтувального зі смертю

своєї віри лютим опонентам…

а йшла вона, заскочена моментом,

коли її небесний голос рвався,

вглиб океанських вод ще міг пройти

у серцевину, голодом кисневим

легені замикалися і слухом

проходив айсберг товщу водяну.

Була вона у чорному пальтечку

із соболиним коміром, вуздечку від золотого

ланцюжка тримала, і змійка золота

із чорнотою довершувала строгу рівновагу

на

з Аттики чорнофігурній вазі.

Коли вона ішла, а той, хто бачив,

у батискафі, одірвавшись, падав

на дно, вгорі звучало «ave», плач і

«ave Maria», «ave», й Вілла-Лобос

за нею в небо підіймавсь, одначе

він голосом її земної кулі

торкався і зникав, як від козулі

зі снігового пилу тінь зникає в лісі

чи Уліссова тінь в давноминулім.

Чи не в поліських пуштах аріанців

своїх братів на бій скликав Немирич,

а ти в керсетці й макових сап’янцях,

не Ганська, й не рівня її псявірам,

йшла як собор навстріч домініканцям,

і як собор із вранішнім туманом

щезала, розпадаючись на коней

і вершників, і в сукні, тонкостанна,

гарапником прискорювала охляп

на білій хмарі опір і повстання

між язиками, що лизали небо

над лісом і в дзеркальній оболоні,

де з небом, т.б.м., прощався Немо,

з вогню у воду почережно коні

перетікали, вершнице, в затоні –

нова зоря з’являлася, що далі

ти з табуном горизонталь долала

і невблаганно йшла до вертикалі.

– Так, начебто…

так, начебто, але могло б інакше.