Ex nihilo

Юрій Буряк

Чи забула ти берег найчистішої річки,

осокори підпиляні, стежку повз птахоферму,

вечір липня, коли ми спускалися в терми

чи то в купіль із літепла в ту п’ятирічку,

яка мала завершити цикл і рахунок –

років зо два лишилося до переходу

в інші виміри, дальші від цілі, лагуни,

й ближчі до тіла народу?

* * *

Ти, либонь, пригадала той пляж, ті лілеї, те літо,

блискіт спиць і село, близькість, майже звірину,

пригадала і дичку, і мальви, і сонцем прогріту малину

за сараєм; й себе пригадала ти, файну кобіту,

що заходила в сад під високі морелі

у легкому вбранні і затемнених ніччю

окулярах, де чортові ставила свічку,

й де вогонь відбивався від неї в глибинах Орелі?

* * *

Ми купалися довго на тому орільському пляжі,

довго-довго, і пляж обертався роками

із вогнями Бродвею в шаленому ритмі реклами

з тінню

двійника, що проходив крізь двір

в камуфляжній

кепчурці, зі спінінгом, в шортах військових,

на паску в нього бовталась фляга,

і усмішка блукала (він грав провінційного Яго),

мов під флейту факіра гадюка очкова.

* * *

Ти, звичайно, згадала багаття й кабицю,

стіл під грушею, шемріт хрущів і колодязь

(потім скаже мені в телефонній розмові Володя

те, що ти говорила – про птицю і молодицю).

Пам’ятаю від рук, що від птиці було, що від тебе,

вечори при городі на призьбі і нашу веранду,

пісню модну тих літ – про лаванду

гірську, й горобиної ночі покраяне долею небо.

* * *

Чверть століття минуло і завтра – твої іменини,

якось навіть не віриться, що далина твоїх років

довша споминів тих, на які олімпійський спокій

взорувавсь, як на образ біблійної Магдалини.

Мій олімпійський спокій, що тримав твій образ,

як заборонений плід, за сімома печатьми,

я знаю, що ти сьогодні як ніколи до мене добра

на тім краю океану, де все почалося спочатку.

* * *

Ти, звичайно, пригадуєш міст, ріку, автостраду –

виявляється, там був похований мамонт,

ти не знала цього, я так само

не підозрював навіть, як штат Колорадо

не замислювавсь над існуванням проблеми,

що тоді вже підкинув нам з-за океану

і нарівні з «жучками» реально жуками

переймалися ми… але ближче до теми:

* * *

Це було того літа, коли до каналу

ми із траси зійшли, пахло сіном і літом,

ми із сином були, прибережним гранітом,

як з пательні, пашіло, і мало-помалу

відкривався нам простір сарматського степу

і сарматських могил вздовж Орелі

і усе різнотрав’я (всі запахи) входили в тебе…