Собаки

Юрій Буряк

В тій одинокості в саду багато літ

я змогу мав обсервувати

життя собак, які облюбували

сад, об’єктом тимчасового притулку

він був для мене, як і для собак.

Ну, як не пам’ятати старожила

і друга сторожів – рудого Барсика,

який мав лихо народитись

у день, коли весь послід гицлі

забрали від рудої суки

із сукою самою; а він, щеня

напівсліпе, заповз у чагарник

і спав собі у листі, його знайшов

один зі сторожів і виходив,

годуючи з піпетки; на ньому

був ошийник, що означав

його належність до недоторканних,

до персоналу саду; пес у законі,

він міг собі дозволити багато:

обгавкати представника із КРУ

чи з органів каральних і фіскальних,

ба навіть більше – ректора самого,

і все це йому сходило із рук (?),

якщо достосувати його вчинки

до вимірів людського розуміння;

він пережив і справжнє щастя пса –

в один сезон його зробила батьком

приблуда Пальма, яку вправний гицель

гаком був зачепив уже за шкіру,

але вона втекла з обдертим боком,

лишивши шкури шмат йому на згадку.

Та Пальма мала дуже гарні очі,

і можна було бачити на вихідні

у теплі днини лагідного серпня,

коли усі на дачах чи за містом,

а сад відпружується і стає казковим,

як поміж ялівців поза басейном

вона біжить, перевідня з вівчарки,

з трьома своїми первістками, гідна

краси, що оточила їх, в гармонії

з довкіллям.

Одному цуценяті пощастило –

його забрала практикантка,

що вчила праці Канта в Ботсаду.

А двоє інших жертвою лягли

тих виродків, що вранці приїздили

й відловлювали всіх бродячих

із виду, до якого міг належать

син Барсика і Пальми. Провадилася

планова зачистка – з візитом

в Україну прибув сам Папа Римський

Іоан-Павло; якби він знав про

жертви, про Пальму й собачат –

анафему наклав би на убивць.

Отак загинула у Барсика родина.

Із Пальмою із саду зник і Альф,

маленький пес, що потрапляв у пастки,

в халепи різні і смішні доволі.

До саду він прибився якось в січні,

коли мороз стояв до сорока,

він здалеку тікав, та від морозу

хіба втечеш? І залетів, захеканий, у двері

приміщення, шукаючи рятунку;

дожив до осені, до папського візиту,

то від ворон ховаючись під листя

далекосхідних папоротей, то

з водограєм граючись, неначе

з істотою живою, то в дротах

заплутавшись і кличучи на поміч;

був другом Барсика, не в міру

товариський. Довірливість собача

смертельно небезпечна. Ще двоє

псів – Безхвостий й Довгохвостий.

Останній був, як Панса в Дон Кіхота,

у Лорда, пса всіх псів, на побігеньках.

Був за вівчарок вищим князь дворняг,

пес-дворянин, аристократ із саду,

прибув нізвідки, як чужопланетний

привид, з’явився у саду

і першим ділом з вівчаркою

німецькою зіткнувся і в лютому двобої

породистого пса здолав.

А пес той був за сторожа в саду,

він звався Рексом, вдень сидів у клітці,

а ввечері брав участь ув обходах,

був страхітливих розмірів, мав гриву

й голос, від якого з’являлися на шкірі

мурашки. Одного разу чоловік

ревнивий прийшов провідати свою дружину

і вийшов погуляти в сад, коли

зненацька Рекс із хащів вибіг; ревнивий

чоловік закляк спочатку, по гальмах

вдарив і потроху задки зворотний

хід ввімкнув і, розвернувшись, щодуху

дременув убік дружини, добіг до офісу

і, двері відчинивши, на порозі впав…

Так от, оцього Рекса

Лорд переміг, він сяяв благородством,

був королем серед усіх собак,

а іноді арбітром у собачих чварах.

Здавалося, що й гицлі-садюги

не зазіхнули б на його життя.

Собача врода, грація, хода –

виказувало все у нім породу,

не зафіксовану в покажчиках собачих.

Але одного ранку Лорд пропав,

пропав і вірний Санчо – Довгохвостий,

дружбан його по ігрищах собачих;

розповідав продажний сторож з будки,

що Лорда притруїло заздре око

господаря породистого пса,

якого скривдив Лорд; казали ще про гицлів,

що нібито у Лорда ампулу всадили,

взяли за лапи й вкинули до будки…

я уявив себе за кулеметом –

з-за ґрат, розбивши скло, веду відстріл,

у гицлів тих набої розряджаю, де замість

куль – отруйні жала ампул,

натомість бачу сад крізь огорожу,

і на каштановій алеї у снігу

з протоптаної стежки гавкіт неугавний

і голос Барсика у ньому впізнаю

і згадую, як Пальма боронила

свій цуценячий закуток, усіх, що зазіхали,

і Одноногого із мудрими очима,

який стояв біля дверей кав’ярні

й чекав на ритуальний м’яса шмат,

і круглу малорослу суку з АТС,

що встановила свій матріархат,

і Куцого, що зимував у трубах

і намагався чимось прислужитись,

але перестарався, втратив пильність,

бідолаха, бо гицлі ті забрали його теж…

усіх, усіх, кому завдячую яскравим

бажанням подолати одинокість.

Усі вони загинули. І Барсик,

здавалося, свою недоторканність

вважав ярмом або тавром собачим,

він вибігав за огорожу саду,

перебігав дорогу, де не треба,

стояв годинами на виході з метро

і виглядав когось… можливо, гицля,

щоб у горлянку вп’ястися йому.

Та Барсика, кульгавого й старого,

машина збила і сміттєвіз ранковий

підібрав труп задубілий.

І лише Безхвостий,

котрий у доброту людей не вірив,

тримаючись на відстані, залишився в саду.

І часом його видно на гірці Траутфетера

чи поміж зеленню його вогниста шерсть

горить, як баракуда листя в жовтні,

залізне дерево у глибині кущів,

і писок його, посміхом єхидни спотворений,

із оком вибитим, подібний до єгипетських

божків з некрополів священних.