Про успіння Богородиці

Переклади Юрія Буряка та Володимира Маккавейського

Vom Tode Mariae

(Drei Stücke)

І

Derselbe große Engel, welcher einst

ihr der Gebärung Botschaft niederbrachte,

stand da, abwartend daß sie ihn beachte,

und sprach Jetzt wird es Zeit, daß du erscheinst.

Und sie erschrak wie damals und erwies

sich wieder als die Magd, ihn tief bejahend.

Er aber strahlte und, unendlich nahend,

schwand er wie in ihr Angesicht – und hieß

die weithin ausgegangenen Bekehrer

Zusammenkommen in das Haus am Hang,

das Haus des Abendmahls. Sie kamen schwerer

und traten bange ein: Da lag, entlang

die schmale Bettstatt, die in Untergang

und Auserwählung rätselhaft Getauchte,

ganz unversehrt, wie eine Ungebrauchte,

und achtete auf englischen Gesang.

Nun da sie alle hinter ihren Kerzen

abwarten sah, riß sie vom Übermaß

der Stimmen sich und schenkte noch von Herzen

die beiden Kleider fort, die sie besaß,

und hob ihr Antlitz auf zu dem und dem…

(O Ursprung namenloser Tränen-Bäche).

Sie aber legte sich in ihre Schwäche

und zog die Himmel an Jerusalem

so nah heran, daß ihre Seele nur,

austretend, sich ein wenig strecken mußte:

schon hob er sie, der alles von ihr wußte,

hinein in ihre göttliche Natur.

II

Wer hat bedacht, daß bis zu ihrem Kommen

der viele Himmel unvollständig war?

Der Auferstandne hatte Platz genommen,

doch neben ihm, durch vierundzwanzig Jahr,

war leer der Sitz. Und sie begannen schon

sich an die reine Lücke zu gewöhnen,

die wie verheilt war, denn mit seinem schönen

Hinüberscheinen füllte sie der Sohn.

So ging auch sie, die in die Himmel trat,

nicht auf ihn zu, so sehr es sie verlangte;

dort war kein Platz, nur Er war dort und prangte

mit einer Strahlung, die ihr wehe tat.

Doch da sie jetzt, die rührende Gestalt,

sich zu den neuen Seligen gesellte

und unauffällig, licht zu licht, sich stellte,

da brach aus ihrem Sein ein Hinterhalt

von solchem Glanz, daß der von ihr erhellte

Engel geblendet aufschrie: Wer ist die?

Ein Staunen war. Dann sahn sie alle, wie

Gott-Vater oben unsern Herrn verhielt,

so daß, von milder Dämmerung umspielt,

die leere Stelle wie ein wenig Leid

sich zeigte, eine Spur von Einsamkeit,

wie etwas, was er noch ertrug, ein Rest

irdischer Zeit, ein trockenes Gebrest –.

Man sah nach ihr; sie schaute ängstlich hin,

weit vorgeneigt, als fühlte sie: ich bin

sein längster Schmerz –: und stürzte plötzlich vor.

Die Engel aber nahmen sie zu sich

und stützten sie und sangen seliglich

und trugen sie das letzte Stück empor.

III

Doch vor dem Apostel Thomas, der

kam, da es zu spät war, trat der schnelle

längst darauf gefaßte Engel her

und befahl an der Begräbnisstelle:

Dräng den Stein beiseite. Willst du wissen,

wo die ist, die dir das Herz bewegt:

Sieh: sie ward wie ein Lavendelkissen

eine Weile da hineingelegt,

daß die Erde künftig nach ihr rieche

in den Falten wie ein feines Tuch.

Alles Tote (fühlst du), alles Sieche

ist betäubt von ihrem Wohl-Geruch.

Schau den Leinwand: wo ist eine Bleiche,

wo er blendend wird und geht nicht ein?

Dieses Licht aus dieser reinen Leiche

war ihm klärender als Sonnenschein.

Staunst du nicht, wie sanft sie ihm entging?

Fast als war sie’s noch, nichts ist verschoben.

Doch die Himmel sind erschüttert oben:

Mann, knie hin und sieh mir nach und sing.

Про успіння Богородиці

[Триптих]

І

Великий той же Ангел, що колись

вість про Різдво, пророчачи, приносив,

тепер чекав, коли його запросять,

щоб мовити: «Твій час настав – явись!»

І як тоді, налякана, вона –

мов діва, ним збентежена не менше;

та він засяяв, близячись безмежно,

і розчинивсь в очах її до дна,

звістивши перед тим місіонерів

з усіх країв: на них чекає дім

на схилі – дім Таємної Вечері.

І ті пішли, і перейшли у нім

поріг, де одр стояв і вздовж одра

лежала в таємничому серпанку

ти, обрана й повік недоторканна,

занурена у ангельський хорал.

Тоді ж побачила обличчя за свічками –

прибульців, і від надміру чуттів

запнулася, й дві сукні, що зіткала

колись, подарувати хтіла їм –

до того й того підвела свій лик

(о невимовних сліз ясні джерела).

Та знов лягла, знесилена, і небо

Єрусалима притягла навік

так близько до землі, що і душа,

виходячи, лиш на коротку відстань

видовжувалася; той, хто знав глибизни

її, у небесах на неї ждав.

ІІ

Чи думав хтось, що до її пришестя

неповними були ще небеса?

Давно вже він посів свій трон, воскресши,

та поряд ще стояло в тих часах

порожнє місце; тільки сяйва блиск

заповнював його, йдучи від сина

як зцілення, і то була причина –

звикати всі до того почали.

Так і вона явилась до небес,

та не до нього, як би їй хотілось;

де місця не було, де він світилом

лиш сяяв і болів їй, хоч воскрес.

Коли ж вона, зворушливо жива

між душ нових, долучена, постала

і непомітно відблиском, з кресала

немовби, вийшла сила із єства

її із сяйвом, досі небувалим,

і вихопився вигук: «Хто вона?» –

від здивування в Ангела. А над

Спасителем, побачили вони,

простерся Бог-Отець, а понад Ним

були сповиті в сутінки м’які

порожнє місце й простір, у якім

легкий був смуток і самотній слід,

і щось, чим він картав себе ще з літ

земного часу – рештки від недуг,

що вигасли. Й вона зробила рух

і з острахом поглянула в той бік,

вклонившись низько, і відчула: «Біль-

його-найдовший-я». Ще був порив

раптовий. Але ангели взяли

її до себе й далі пронесли –

туди, звідкіль був чутен їхній спів.

III

Перед лик апостола Томи,

коли той прийшов занадто пізно,

Ангел, що чекав на нього, вмить

виник і прорік до нього грізно:

«Камінь з гробівця відсунь, побачиш,

де є та, що в серце увійшла.

Нумо ж, зри: лавандова неначе

подушка й на ній – найтонший плат,

бганки зберігають дивний запах,

хоч минув по смерті певний час.

Мертве все (відчуй) і тліном взяте

присипляє пахощами враз.

Ти поглянь, яка тканина біла,

таж на неї не спадає й пил.

Це світіння чисте, світло з тіла,

що чистіш за сонця дивосил».

Чи не дивно, як злетіла ввись?

Ніби тут ще. Все – живе донині.

Тільки небо вражене й людині

каже: славослов і вслід дивись.

Об успении Богородицы

[Триптих]

І

Тот самый ангел, что когда-то высь

Покинул вестником приветной вести,

Теперь стоял и ждал на том же месте,

Чтобы сказать: твой час настал, – явись.

И, как тогда, испуганно она

Ему внимала кроткою рабыней.

Он подошел сверкающей святыней

И изошел в глазах ее до дна.

И он велел собрать с лица вселенной

Под тот же ве́чере служивший кров

От проповеди Боговдохновенной

Послушных Господа учеников.

Они пришли тяжелою стопою

Пред узкий одр; он был поставлен вдоль

Сионской горницы, покрытый пеленою,

Не смят ничьей греховною рукою, –

Избранья страж, успения юдоль.

И внемля скорбных пенью херувимов,

И свечи увидав у всех в руках,

Она еще хотела второпях,

В порыве доброты неизъяснимой,

Отдать два платья, бывшие у ней,

И подняла ко всем свой взор прощальный

– Неисчислимых слез живой ручей!

Потом почила на одре печали

И небеса тотчас ее обняли,

Сойдя к земле в иерусалимский дом,

Чтоб дух ее в движении одном

Достигнуть мог приемлющей вершины,

А он, который знал ее глубины,

Облек ее небесным естеством.

II

Ища принять владычицу земную,

Большое небо не было полно:

Воскресший занял место одесную,

И рядом с ним готовое давно

Пустым стояло место; – только свет,

Идущий от сидевшего направо,

Покрыл его врачующею славой,

И все забыли, что кого-то нет.

И вот она, взойдя на небеса,

Идти к нему превозмогла желанье:

Там места не было, – там было лишь сиянье

И ослепительная новая краса.

Но лишь ее страдальческая тень

В ряды святых новозаветных стала,

Как сразу свет великого начала

Простер на них гостеприимно сень.

Затмились херувимы, и вскричала

Во многих радость: кто это средь нас?

И перед морем изумленных глаз

Сиянье Сына Бог-Отец закрыл

Так, что лишь нимбы от небесных сил

Бросали тихий свет на место рядом,

Скорбящее под каждым светлым взглядом

И одинокое, принесшее с земли

Те горести, что оба понесли…

И все взглянули в сторону ея.

Она, согбенная, казалось, знала: Я –

Его большая скорбь… И вдруг лишилась сил…

Но ангелы на высшую ступень

Ее взнесли, и этот новый день

В псалмах блаженных каждый восхвалил.

III

Но перед апостолом Фомою,

Не пришедшим вовремя на зов,

У гробницы скорою стопою

Тот архангел появился вновь

И сказал: ты хочешь, как когда-то,

Видеть то, о чем гласит твой страх?

Посмотри, лаванда ароматом,

Здесь лежал – недолго – этот прах,

Чтоб потом земля благоухала

От касанья складок покрывал,

Чтобы тлен конечного начала

Ароматной близости не знал.

Посмотри, нигде не потемнела

Этих тонких тканей чистота:

Свет приветный праведного тела

Солнцем был для белизны холста.

Как вошла, – она исчезла вновь,

Точно саван не пустой в могиле.

Но теперь она – в надзвездной силе!

Муж, склонись, смотри и славословь.

За виданням: Райнер Марія Рільке Життя Марії: Цикл поезій. – К.: Українські пропілеї, 2017 р., с. 78 – 88.