Плащ поета

Юрій Буряк

(кінець 1970-х)

Він іде Хрещатиком після дощу

від флагштока, де прапор висітиме жовтоблакитний,

тінь його оре асфальт,

бряжчить Лятошин-

ським, і одинокий альт

грає перетинками макітри;

музика так пасує його плащу,

у вологий базальт вкарбовано трюмів світло із вікон;

він прилетів з Москви

(Хлєбніков, «дирбулщур»)

мовити: «Йду на ви

з Бого-і-чоловіком!»

Граду, місту мовити: «Я собі не прощу,

якщо з праху не витрясу школи мертвих поетів».

Його знають Пітер і Самарканд –

«дирбулщур»,

одинокий гранд,

він не боїться смерті;

польовий командир, мовить: «Я охрещу», –

і знаходить шпарини й лази в офіціозі,

його плащ поміж свит, кожухів і пальт,

навіть кітеля оберштурм-

банфюрера з реквізиту

кіностудії у соломі й просі.

Його плащ на Хрещатику після дощу,

перейнявши кобальту темінь з нічного неба,

як летючий фрегат

або кондор-віщун,

бере напрокат

те, що не взяти було б ганебно, –

хрящ хребта, й Шевченковому хрущу

щось хрущить той плащ, – де висітиме жовтоблакитний

прапор, а зараз – асфальт,

до плюща плащу

червонястий фарш, фальш…

пробігає щур,

як по клавішах, дном палітри.