«Сяйво»

Юрій Буряк

Монументальні брили, сталінське бароко

будівлі, за яку велись бої,

з піском стояли КРАЗи й МАЗи,

де арку в двір забили, а з порогу

зітерли прах аматорів сім’ї,

що перейшли в наступну фазу

видову і майже винищені яко вид –

нагадують погруддя бронтозаврів

систему, що вчинила суїцид.

Ось їхні голови стирчать, як носороги,

з доби, що в небуття без них пішла,

ці хлопці з Українського Села

вписалися у сталінське бароко

і дивляться зі стін

поміж проваллями високих вікон

завішених, немов за ними – час,

екранами зорять на Макулан,

там розгортаються сюжети їхніх творів

шпигуноманських, з кров’ю помідорів;

о скільки персонажів у потворі,

яка підтримувала життєтворчий стан

у трупові, і всі інґредієнти,

всі розчини, що мали б надихати

і берегти від розпаду систему,

і опиратись фатуму і Сему,

в костюмах крою сталінського, все ж

не вписуються у новий кортеж

з майном, що дарувала їм держава,

що перейшло до тих, у кого жаба

на їхні неабиякі таланти,

і ось вони ідуть, нічні атланти,

чи мастодонти з бронзи і граніту,

виходять на Хрещатик, чути – град

як лупить по гранітові аркад,

а отже і по-їхньому, внакат,

вилуплюючи з мера ті мільйони,

які пішли на хабарі мерцям,

вони як щуки линуть на ловця

і скоро їх на стружку перетруть

чи за бугор за безцінь продадуть.

Вночі в проваллях арок, анфілад

шикуються, як варта на парад,

з розбитої вандалами книгарні

в країні, що стає до буцегарні

подібною, погруддями на «Сяйві»,

одібраного в міста бандюками.

А люди? Перетворюються. Amen.

Коментарі

тут зайві,

коли згадуєш книгарні

«Мистецтво», «Ноти»,

«Сяйво» і «Знання»,

«Поезія»… то бачиш плин часів,

і виродження homo sapiens

на торгашів, жлобів і ґендлярів.