Вернадський

Юрій Буряк

Володимир Іоанович Вернадський у маєтку «Ущелина» поблизу Ялти в післятифозній лихоманці.

Крізь сітківку проступають кристалограми, як у калейдоскопі чи то трубі, прообразі чи прототипі колайдера.

Він, котрий тяглість геологічного часу приміряє до тривалості віку людського –

Той, хто відстежив інтелектуальні потоки людства і з’єднав ланцюги, не з’єднувані упродовж тисячоліть;

Хто підняв шари інтелекту і виснував причинно-наслідкові зв’язки в гумусі смислів, тужавих ядрах формул і системних блоках живих теорем;

Хто в шишацькому лісі у краплині роси на листку шипшини побачив зорі непроникних для зору галактик;

Хто на прохання гетьмана структурував українську науку і впритул наблизився до розкриття таємниці радію…

Він лежить у маєтку в тифозній гарячці – там, де століття тому молодий Вадим Пассек дивився з гори на море,

За годину їзди в екіпажі чи в англійському танку до Севастополя, де затоплено флот імперії і гетьманату,

І за чверть години від Ялти, всього лиш за тиждень до кривавих розправ Бели Куна, де шхуна чекає на сина Георгія, особистого прес-аташе барона Вранґеля…

У тифозній гарячці Вернадський прощається з батьківщиною, з російським званням і своїм українським корінням,

Підіймається трапом на трансатлантичний лайнер і входить в каюту, де запах тонких парфумів пасажирки, що має ранчо у тропіках, молодої креолки;

У новій батьківщині він стає президентом, у тій державі пірамід з таємничими письменами, з барельєфами кораблів і мапами поміж пальм із мавпами;

Там дороги із просік джунглів уриваються просто з плато, де в стихіях води й повітря оречевлюється ноосфера й повертає його на землю –

У тифозний барак, у розруху, в шмон суцільний червоної хунти, в хазарейські зіниці нуворишів-комісарів, низькорослих вождів,

Повертає біблійним пророком * роботи Дюрера.

[*] Мова про улюблений твір Вернадського – «Апостоли» Альбрехта Дюрера.