У хозарській країні, в кагановій ставці

Юрій Буряк

*

наприкінці березня святкую д. н. – мені 20 років,

за широким столом душ із 10, з глибоким

вирізом чорнокоса, коротко стрижена жінка,

музика 60-х, бряжчить із кришталем стінка;

брат надає мені слово, тримаючи мікрофона

(телевізійні приколи ери синхрофазотрона),

вперше чую себе в записі шелестких вібрацій –

красномовець із мене ніякий, не Вергілій і не Горацій.

Втім, жінка з декольте під столом просовує ногу

і своєю литкою тре мою, закотивши очі, т. б. м., Богу

молячись, як Марія, в миру Магдалина,

з платівки серенада лунає і піддзявкує мандоліна.

*

ми виходимо на балкон, де шпаківню,

як символ родинного щастя, приклепав мій батько

до тополі, флюгер з пропелером на металевого півня

змахує; вітер з Балкан чи з півдня, а думка свердлить: ‘бать ко-

го будеш сьогодні (мабуть, нікого, як завше);

Лідкина литка в панчосі з нейлону, замша її черевика

з коштовним камінням нагадує про чоловіка-

художника і одночасно легко- і важкоатлета,

на думку спадає придавлена кришкою від сковорідки котлета –

і нога машинально відскакує від хтивої литки

коротко стриженої і з глибоким пазлом у сукні Лідки.

*

баритон мого брата починає фальцетить,

мамзель Л. переключається на друга, котрий не вимовляє літери «р»,

нпр., у слові «сер-р-р», а не далі, як вчора сей сір пінцетом

виловлював мандавошок і складав рядочком їх під торшер;

починаються танці, суміш буги-вуги, твісту і шейку,

потім одягаємось і йдемо до лісу, на річку,

брат іде з ліхтариком, та сідає чомусь батарейка

і друг, що не вимовляє літери «р», пропонує «спічку».

Алкоголь б’є по мізках, і в східняцькій манері

в сардаку гуцульському друг, не маючи слуху, затягує пісню –

не «Катюшу», як місяць тому, а «Малічку-чічелі»,

брат котли сірником присвітлює. Час линяти. Вже пізно.

*

за мостом самарським жила поетеса

Лідія, і я взявся її провести, оскільки

час був пізній, автобуси не ходили, і з політесу,

т. б. м., і просто тому, що я любив її тільки

тому, що любив любити,

а надто – старших за себе жінок вродливих;

понад парапетом – обличчя пророчиці Ліди

і в нічній воді – порочний відбиток її в образі леді Годіви,

голої й на коні; скільки за нею ходив я, вона неприступна,

не дала мені навіть ляпаса, облизнем лиш обмеживсь,

хоч автобуса міг завалити чи підняти вагон, як Піддубний;

а програв бездарно, як півострів Крим недолугий Мехліс,

і назад повертаючись, я готовий був з мосту у воду

стрибонути від розпачу і роздратування,

а тоді вздовж самарського гирла пішов до Заводу

Харчових Концентратів – на запах,

протипоказаний думкам про кохання.

Любимівка

у друга мого на генетичному рівні любов до наметів

прищеплена предками, вочевидь, з ромських номадів,

його завжди тягло із будинків у шатра з романтикою для екскрементів

копання ями і (щоб можна було помитись)

обов’язковості річки, а ще в губній помаді

не світитися про всяк випадок після «тужавих» обіймів,

це називалось ще виїздом на пленер, для відводу

очей цікавих; того разу він, я і Лідія сплавали у Любимів-

ку на «ку-ку» зозулине, на week-end, був квітень і не було народу

ні в лісі, ані на березі, ми з Лідою збирали проліски

і забрели у верес, без листя ще, але з набубнявілими бруньками,

і тоді могло щось відбутися, але через

мою незграбність глибини єства її не затьмарили панорами

*

Дніпра з водовертями на місцях порогів,

яка відкрилася нам з бугра, щойно вийшли із хащів;

комплекс порядності завадив мені того разу наставити роги

її чемпіонові зі стрибків угору й метання з пращі.

Потім була пронизлива процедура, принизлива до кошмару,

коли ми повертались удвох до причалу, а друг наш

відлучився в табір до родичів, що тримали в степу кошару,

місцеві аборигени готові були в наругу

перетворити week-end поетів й наставили в око мені антену

приймача, а долі – заввишки із хмарочос обривалась круча,

один з них вже наважився прибрати мене зі сцени,

та нас тоді врятувала (слід віддати належне) раптова поява друга.

Практика

моя мадам (дама) не забула мого переляку й страху

й того, як не зміг із неї стягнути в яру колготок,

того, як змирився майже з поразкою й не шарахнув

по кумполу чи по яйцях до злочину доброхота…

і так тривало до літа, а влітку був степ і вершник,

ставок із коня купанням, і в яблуках сад колгоспний,

і декілька варіантів того, що стається вперше,

і якось затерлась ганьба та і той, з антеною, гопник;

був Цумбаш, силосна яма, уривки із «Ідіота»

Ф. Д., москвичка з тілом Брунгільди, розмитий дощем чорнозем,

де в яму разом з кіньми звалилась наша підвода,

і хмари з Дніпродзержинська – замість тих, що з Парнасу.

*

липень минув без мене, а в серпні я повернувся

і налетів на проспекті ненавмисне на неї,

друг мій тоді десь завіявсь, конче бо мусів –

мучили рецидиви задавненої гонореї;

очі заплющу й бачу: ми ідемо по Шмідта,

книжкою Ахмадуліної хвалиться мені Ліда,

в місті з’явились Роджер, діти якогось Флінта,

пісеньки про євреїв автор – Антисемітов,

але найголовніше – те, що вона розлучилась

і винаймає квартиру в подруги майже в центрі,

де, що не день, до неї клеються чекатили

і не дають проходу члени з місцевих метрів.

В будинку на розі Шмідта

здається, ніщо вже не захмарювало наших стосунків,

ми зайшли до розкішної сталінки доби лютого авторитаризму;

софу, простирадлом накриту, на бильці стільчика сукню

пам’ятаю, а у ванній кімнаті – трубу і на ній білизну;

там і сталося те, що стається, буває, в бульварній

пресі звуть адюльтером це – замість греблі,

ну, а ми з меблірашок потрапили у дельфінарій,

а дельфінам, властиво, лише заважали б меблі.

Так, це сталось на розі прошпекту і вулиці Шмідта,

у хозарській країні, в кагановій ставці, в будинку

цегляному, в підчерев’ї у Візантії, 71-го літа

в серпні, а втім, це могло відбуватись і взимку.

*

наш роман перейшов у форму в’яло-

текучу з ходінням по станціях, відвідуванням «салонів»,

«Еха», майстерень, та якось ректор Зав’ялов

озвучив свої обсервації – мовляв, одного з піжонів

з філфаку бачив під час воєнки й підготовки до нового семестру

на променаді міського Броду: «Воїни і медсестри,

ганьба, ви тут граніт науки, сказати б, гризете,

а цей туніядець смокче з блядями пиво й тиняється по клозетах!»

А потім були розмова і виклик у відділ кадрів

з цікавими пропозиціями від КҐБ (щодо співпраці).

Не склалося. Та й чи могло? «Vive la Patrie!»

І, щоб не зіткнутися ще раз із ректором-папарацці,

*

довелося маршрути змінити і лінію поведінки.

А ще була «Плавка» з Коржем на Петровці,

де вірші Романова слухав і прозу якоїсь блондинки –

до неї, мов кобелі в тічку, усі залицялися хлопці.

На вокзалі, де нині зала для wip-персон, тоді наливали горілку,

ми йшли туди всім кагалом, а часом заходили в «Айсберг»,

коли не Коржеву студію відвідували, а Спілку,

або в кафе «Театральне», де вперше я бачив шмайсер

у ділі: у білій сорочці і серед мочених яблук

замочений не в сортирі лежав молодий аджарець;

пляма на скатертині збільшувалась, обличчям набік

повернутим він дивився на мене, і кров, як з резервуара,

*

зі скроні текла на підлогу, а «підлого вбивцю»

менти вже в’язали на кухні при скупченні офіціантів

і нас яко свідків тоді загребли в міліцію

двоє в парадній формі фарбованих міліціантів;

це була репетиція зйомок якогось фільму,

що йому не судилося вийти з кафе на екрани;

з Лідою спілкувалися мовчки, немов дельфіни –

звідкись на обрії виник знову спортсмен-коханий;

якось вона завезла мене у порожню квартиру,

до помешкання подруги в новому мікрорайоні,

і там обдряпала спину й засосами понад міру

зассала, аж мій зав’ялов забився на повороті,

*

звихнувся на обороні цивільній від бомбосховищ,

честь мужа її боронити і цноту власну готовий;

відтак, відбиваючись й риску підводячи під фаустівські моменти,

сказав своїй першій женщині, що все це експерименти

і далі нам неможливо двоїтися і троїтись,

дурити спортсмена, не дай бог, надумає ще труїтись –

мовляв, тренування графік негоже нам перетворю-

вати на вивчення вправ гімнастичних ані риторик

давніх, де прямо і однозначно всіх зрадників бог карає,

і Він же там недвозначно показує як верховний Історик

ряд вчинків, які й приводять людей до вигнання з Раю.

Лише б од гріха подалі. Та як? Зупинити кралю

*

узявся мій друг, а в нього, окрім його рецидивів,

була нездорова пристрасть до часнику і сала,

до того ж, платні в мазила навіть на презервативи

(годі казати про пиво з раками!) явно не вистачало.

Тому він завжди скаржився: «глошей немає, настлій хленовий» –

ну, й забракований був з порогу на роль Казанови.

А тимчасом у нашої дами з’явився новий кавалер.

Але він був далеко. Аж у Москві. А туди зашкалював

і мій лічильник. Та якось у нападі ностальгії,

коли вона парилась на сесії в Літінституті, я пішов на вокзал і

придбав квитка до Москви через Київ,

де зробив пересадку, бо повівсь на вокалі

*

церковного хору в кафедральній Софії

з того часу, як там побував років зо три тому;

чи гормон збунтувався, чи спів спонукав до дії,

але і в непритаманному стані почувався притомним

я аж до моменту, коли в буфеті експресу

зіткнувся віч-на-віч з охопленим шалом спортсменом,

що надихав на поези колись поетесу,

і її чоловіком за паспортом… Уявляєш, сцена?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Потяг «Київ – Москва»

Я й злякатись не встиг – як пігулка пургена,

його погляд проник до глибин стравоходу,

він байдуже ковзнув, як об кригу, об мене.

Та спитати спромігся лише про погоду.

Падав сніг за вікном і, що далі на північ

наближався експрес по снігах до столиці,

то відчутніш ставала оспівана в гімні

непорушність Союзу республік щасливих.

І тоді я вдавав щось і в щось удавався

і брехав, мабуть, щось, бо сліди від удавки,

як у вірних Спасителя, свідчили, що удавився

сей азартний гравець, і життя не вартує вже ставки.

*

Я дізнався, що він мав зустрітися з нею

на квартирі у родички, але не завтра,

а після того, як участь візьме в асамблеї

товариства «Динамо» чи «Аванґарду».

І прямо з вокзалу я «на перекладних» до гуртожит-

ку Літінституту помчав, пам’ятаю той вечір:

тульський пряник Москви приморожений

на очах моїх танув, з’являлися речі,

про які я не те що не відав, яких і

не «наздоганяв»… Як так сталось, що ми опинились

в одному вагоні, що квиток мій на Київ

(броньований) фатально збігався

і днем, і вагоном, і… ціллю.

*

і пішло і поїхало: він підпрацьовував на вокзалі

оформлювачем, на останньому поверсі в баштовій прибудові

була майстерня, де ми із нею не раз бували

ще до… того, як опинилися в змові;

виклик на Короленка, в центральну Бібліотеку

також міг бути пов’язаний з адюльтером,

не з машинописом «Камасутри» пов’язати ж безпеку

державну, все значно складніше, дах їхав, terra

incognito, мене підводили до межі, за якою…

обриси пастки то розмивало, то зводило в цоколь

уяви, з отаким умонастроєм я зливався з юрбою

і від «хвоста» звільнявся, пірнувши, як гоголь,

*

під воду і випірнувши точно в місці

адреси всесоюзної кузні літераторних кадрів,

а в тім, що вона зрадіє, певен був на всі 200;

на мій стук із кімнати визирнула у пудрі

жінка пристойних літ і сказала, що Ліди

немає, буде увечері з Ромуальдом

(я не врубився, хто б це міг бути, і передав їй квіти –

мовляв, дарунок від друга, проїздом, її шанувальник).

Весь день просидів у недорогому генделику на Арбаті,

спокушений дешевизною пива і пиріжків із ліве-

ром, тинявся попід Кремлем, зазирав Цар-гарматі

в жерло, ну, а ввечері знову подавсь «наліво».

Гуртожиток Літінституту

далі – кадри кінокомедії чи дешевого детективу:

я застав Ліду, але вона була сумна й непривітна

і сказала, що на останньому поверсі є кімната без ліжка,

але треба забрати ксиву в чергової й «просочитися» непомітно.

«Я попрошу Ромуальда, – додала, – він все владнає».

Її напарниця, поетеса з Донецького, т. б. м., басейну,

підказала їй, що на поверсі ще одна є

кімната, але Л. неуважна була й розсіяна,

як з бодуна чи на байдарці греблі, гребля!

у ній вона три пуди солі з’їла, на ній кохалась;

прийшов знайомий консьєржки (чи, мо’, констебля)

й повів мене вниз, т.б.м., у чистилище літераторного загалу

*

повернувшись до них, я познайомився ближче

з представницею Дон. басейну і Ромуальдом,

латишем із Риги і сексуальним гангстером (див. нижче),

на столі стояв «Ризький бальзам» і було б нормально,

якби рижанин зело не розперезався

і Москву не обізвав селом, щоправда,

великим, на що спалахнула Ліда, наче гроза, вся –

чи то під впливом бальзаму, чи, може, справді образа

за живе її зачепила, Ромуальд ухопив ножа, нависли

хмари над Лідою і предст. Дон. басейну, зрештою наді мною,

грішним й розгубленим, тоді я підвівся і висли-

знув із кімнати разом з жінками, ковбою

*

шлях перетнувши, в кінці коридору

на сходи жінки забігли і я натиснув на двері,

тримаючи оборону, а Ромуальд як хворий

гатив ногами по них і по-латиськи херив

Москву і жінок продажних, ударами в спину

крізь двері він мене протверезив;

тоді все раптово вщухло, кроки подаленіли,

я повернувсь до кімнати, знайшов адресу,

колись записану в записник мій рукою Ліди,

вирвав сторінку, грюкнув дверима і запасними

сходами вийшов з гуртожитку Літінституту,

прощаючись подумки із подружжям, з усім, що було за ними,

сів у потяг, – й додому, в місто кохання й блуду,

*

поїхав…