Качанівка

Юрій Буряк

Розбитий вулик і над щільниками

в’ються бджоли, і вся садиба вітром

горне запах липи, із чоловіками

дами в довгих сукнях, рук над пюпітром

змахи, віхола з пелюсткопаду

на тлі кори, якій за триста, над

шляхами білі шуліки змінюють варту

(Шевченко у корчмі в Іржавці від ескапад

гусара відмахується як від мухи,

сідає в тарантас, за поручня рука мужицька

хапається – і він вже там, «…о зухен, –

шинкар лепече сороміцьке.

– Зухен, пока-зухен…») –

ресора дзенькає, то грає хтось на дримбі,

шлях курявою вкривсь, а церква у садибі

із дзвонами, що ними грає вітер над балконом,

де господар напроти тих дерев, яким за триста, над

схилом, що до озера тяжіє, рояль, валторна

(Лаґоріо з небогами розсівся у світлиці,

Шевченко стежкою йде вгору й зустріча «Куму»

і голос горлиці як сонця гра на лицях)

тут супроводжують вечірній променад

центральною алеєю до церкви злотоустам

(кому в палати Ґатчини, кому – у нєрчинську тюрму),

алея перетята іншою перпендикулярно

у вигляді хреста, вони утворюють хрестовий хід;

і радник титулярний (той, що лежить під церквою),

і цей, ще молодесенький, у царство Мертвих гід,

ідуть поздовжною, де вир гостей – пелюстям,

туди, де в усипальниці почиє прах

вихора чи смерча, що від Густині мандрує,

здіймаючи в повітря пил і рештки трав

і кидаючи їх на дзеркало Вандеї,

на круглий дах у вигляді шатра;

в уривках фраз і плинних кольорах

все застигає вуликом розбитим край алеї,

роїться бджолами у снах.

Смерть у роях

дзижчить…