Смерть на Олімпі

Юрій Буряк

Ораторія

1

О Зевсе! Чому твої боги такі недосконалі?

чому їх так легко завести простим смертним?

чому вони піддаються пристрастям нашим і слабостям?

І чому треба триматися їх подалі?

Вони возносяться круто на вершину твого Олімпу,

а ми, їхні вірні, втрачаємо в Небо віру;

вони плодять єресі, а декотрих зводять на манівці чужої релігії.

Чому, Зевсе, твої небожителі нам підсовують липу?

Нас те вже не тішить, що вони подібні до бидла,

що з нами в гріхах і нечисті порівнялись;

колись ти Гігантів скинув, тепер хочеш, Уседержителю,

щоб храми твоїх богорівних вірні вщент зруйнували?

О Зевсе! Приклич своїх богів ближче до себе;

невже простих смертних, нас, жалюгідних, їх надихає приклад?

Нехай не змалюються до людської пересічі,

бо ми виздихаємо всі оден по одному без Неба.

Нам не стане повітря і мужності без тебе, Зевсе!

Всі приводні ретязі, віжки всіх колісниць, усі громовиці й перуни

в пальцях твоїх, Всемогутній і Всеосяжний, над морями і падолами,

зроби так, щоб не назовсім боги твої з падлом зрівнялися, Зевсе…

2

Аполлоне Піфійський, ти вбив дракона

і наплодив піфій при Дельфійському храмі,

як цунамі

пройшовся і багато що узаконив.

Ти передбачив нас, Аполлоне,

вдихнув гармонію в наші душі;

як ти зрушив

і навіщо з-під храму в Дельфах вибив колону?

3

О, великий Гермесе, риторів і трибунів

обдаровував ти красномовством,

володаре ліри з черепашачого панцира, яку подарував Аполлону,

бог, що в халепах й безвиході вихід знаходив запросто

і в садах Академії назирці на вухо нашіптував щось Платону.

Наш непогрішний навчителю, чи звели тебе на нінащо брехуни і злодії,

крадії і пророки лжевусті, дарма потурав їм, о великий Гермесе;

втім, покровителю потішників і авантурників, ти вів лодії

Стіксом з душами всіх небіжчиків,

тож у блазнях шукав розради (було б лише весело!)

Де твій чарівний кадуцей, бог з дивовижним посохом,

що не перетворив наших снів у мрії, а мрії – в дійсність;

бог, від якого хвиля, що омиває Воспор,

схожа на ритми давньої пісні?

Бог сновидінь і кораблів, що моря борознили:

амфори в трюмах з вином, парфуми і золоті прикраси;

твоє обличчя з мармуру течії під водою розмили,

та іноді синяву біла піна бурунить – це ти пливеш брасом,

викидаючи руки в море неприродно широкими вимахами

і за тобою пливуть дельфіни й летять баклани,

а ми, баклани, у вісника богів ще віримо –

в тебе, герольде, і в те, що нам поталанить.

О, я впізнаю твій капелюх дорожній і крилаті сандалії,

завдяки яким ти пройшов моря й пустелі,

то чому ж ти не йдеш далі –

де змикається перспектива і сходяться паралелі?