Моїм бородаївським предкам,
похованим на дні Дніпродзержинського моря
Юрій Буряк
На мотив Поля Валері
Поглянь, о небо, ось я, духом змінний,
Я – гребінь моря, хвилі потяг пінний,
Бо розірвав тенета часу в млі
Глибин морських, які могили вкрили,
Надгробні там хрести лежать і брили,
Й моя праматір гейби, у землі.
Їх поховали води Дніпрогесу,
В болото опустили для прогресу,
І пам’ять предків на землі cвятій,
Як і земля, поглинута потопом,
Пливе назустріч кинутим європам
І руслом потрапляє в чорторий.
Над ними – небо іншої країни
Із островами, гейби, від руїни
Того, що нам лишилося від них:
Лиш грішна плоть без пісні і без мови,
Зерно, подібне більше до полови
Пророків прийшлих і доктрин дурних.
Почуєш те там, що вгорі не чути,
Не тліні дна, а запах м’яти-рути
І згуки чи серпів, чи гострих кіс,
Як у покоси, голоси валами,
Скрипіння гарб, розгойданих волами,
І тіні мальв на місці, де рогіз.
Побачиш те, чого давно не бачив,
Що вигризли доктрини, мов хробаччя,
Залізних паровозів і ракет;
Побачиш золоті жита по обрій,
Обличчя селюків і предків добрі
Серед іржавих кітв і між тенет,
І вікна хат, в які впливають риби,
І рейок дзвін із відзвуками дримби,
Дубові скрині, горло журавля,
Яке петля здушила над цямринням,
Верби й калини кручене коріння,
Що виросло в обшивці корабля.
Тут сонце з яру вигляда, як місяць,
І осяває хату і обійстя:
Уяви течію і ряд примар,
І зграя риб повторить сміх, століття
Тому пролитий на калини віття,
Й відлунить дзвін чи задзвенить пугар.
У скиртах сіна, у хліві й коморі
Той самий дух, який витає в морі.
Поглянь, о небо, що в твоїх морях:
Тут наші обереги й кучугури,
Джерела потонулої натури
В стовпах зі світла, але більше – з мряк.
Лиш де-не-де стоять над островами
Дзвіниці давні з давніми церквами,
Де рибам проповідує Христос
Те, що було призначено людині,
І з того щось надводній Україні,
Буває, передасть якийсь матрос.
То блешні зачіпають дивні речі,
Від жерехів і щучої малечі
Витягують на світло до човна
Клейноди, корогви, сакви і ярма,
Дарма що пам’ять речі незугарну
При світлі деннім бачимо сповна.
Що можемо знайти ще під водою?
За перначем пірнати й булавою
Негоже нам з розмитого бугра,
Але хоча б за тим, що не щезає,
Що в нас є і чого у них немає,
Як пляшку з корком, вість від гончара
У глечику, в якому чи команда
Сховалась екіпажу «фердинанда»,
Чи давні голоси варязьких драп,
Чи половецькі наспіви з бабами.
Драбини попід стінами з гаками
І на яєчках ластівок накрап.
Йде мукання корів за течією
До цвинтаря з праматір’ю моєю,
Де шлях, який курився, у намул
Устиг перетворитися давно вже,
На трасі угорі є знак дорожній –
Напроти нього в морі чути гул:
То гомонить рідня моя підводна.
Там далина, там глибина й полотна,
І в небеса провалюється дно.
І я дивлюся на оту поверхню.
Дно світиться! На темряву примерхлу
З віконець плес розгортує рядно.