2

Юрій Буряк

Вона стояла біля турнікета в чорному пальті широкого крою з очима, де замість пекла був рай, що променився небесним світлом. Я нічого не бачив, крім її обличчя в ранкових сутінках, у світлі привокзальних ліхтарів, біля турнікета, перед східцями до входу в пащу метро “Вокзальна”.

Потім був перон унизу, і я знову побачив її біля краю перону. Це була та, про яку говорив Олег О. Це було так, бо за 15 років я не зустрічав нікого, хто б так мене намагнітив.

У переході на Печерську у вранішньої квітникарки я купив ціле відро осінніх квітів, вулиці були ще безлюдні, я ув’язався за нею, ми йшли пішки донизу, вона раз по раз зупинялася, даючи зрозуміти, що час прощатися.

Світло-карі очі випромінювали тепло. Вона сказала, що в неї є хлопець і їй ні до чого, щоб нас побачили разом.

Біла шкіра обличчя з цяточками родимок на щоці, усмішка дівчини і дитини.

Вона навчалася в Академії легкої промисловості і мешкала в гуртожитку, до якого ми врешті-решт і наблизилися.

Перед тим, як вона мала щезнути за дверима, і, можливо, назавжди, я, напівбожевільний у стані надосяяння, посиленого бодуном і безсонням, виснаженістю хронічних недосипань і постійного душевного болю, над яким ворушився попіл під нечутним вітром, шерех якого був схожий на шерех часу.

Я впав на коліна і записав номер домашнього телефона на клаптику паперу. Що я казав їй?.. Що – я, я, я… 45-річний мудак втратив сина й дружину, що мені її послав Бог, що я батько кінозірки… про це ніхто не знає… Що я чекаю на її дзвінок рівно через два тижні о 20. 00… і т. ін.

Це було схоже на сцену із “Дон Кіхота”, іспанського чи італійського середньовічного фабльо, це було смішно і безнадійно… Вона щезла за скляними дверима.