«Вчора...»

Юрій Буряк

Вчора,

повертаючись

уночі додому, по-

чув собаче виття і

собачий гавкіт – того

одного пса (я зрозумів

одразу, що то він), єдиного,

що вцілів після отруєння їхньої

зграйки – 4-5 псів, які тулилися

під магазином суботнього дня під час

червневої зливи: білого з рудою плямкою

(пам’ятаю його ще цуценям), чорного з білими

лапами (того, що вцілів) і малого, темно-мідного

кольору, що завжди тримався трохи осібно,

цей, з білими лапами, й білий із плямою

були друзями (бачив як вони змагалися,

граючись на траві); білий допомагав

сторожеві сторожувати в підземці,

біля кіосків, був довірливий, за

що й поплатився…

о, собаки!

Чорний з білими лапами бігав і

гавкав на вікна, на під’їзд,

на машину; я пішов

назустріч гавкоту

і побачив, що він

гавкає на 3-4 по-

верх: певно, там

жив убивця його корешів, собаки нюхом

визначають, що відбувається в світі;

мабуть, він вирахував убивцю,

йому було тоскно, він кричав

цій падлюці;

я свиснув йому – він підбіг,

подивився на мене, і ми зрозуміли одне одного.