«Вран-...»

Юрій Буряк

Вран-

ці подумав

про батька: про

новомосковську да-

чу – як він із озера тягне

відра з водою, підіймаючись

вгору, про жар-птицю у глинищі –

до останніх днів пам’ятав, як у дитин-

стві надибав птахів (зниклий вид із Червоної книги);

про діда згадав: мабуть, він не впізнав би

ландшафту побіля хати (там, де стояла вона),

все розорали і загорнули – глиняний яр, над яким

у спеку він спиняв свою бідку, сходив із неї

і в селянські долоні, зашкарублі – такі, як у

батька були, а може, й грубіші, набирав

із джерельця води, із холодних

глибин батьківщини, пив; чоло

витирав, знявши свого картуза,

що від сонця вилиняв, знову

у бідку сідав, вйокав на

коней, розвертав їх

під гору і спускав-

ся в долину

до ха-

ти.